Читать «Сікстен» онлайн - страница 2

— Ти вже скоро? — питає тато.

— Так, скоро, — кричить Сікстен і морщить носа.

Немає ніякого чистого одягу. Немає навіть нічого напівчистого. Відколи пральна машина поламалася, його літнього вбрання не лишилося. У тата не дійшли руки її поремонтувати. Після того, як мама від них перебралася, у тата ні до чого не доходять руки. Пральну машину він тільки розкрутив і поклав деталі на газету у ванній кімнаті.

Тепер усі літні футболки у великих плямах. А останні джинси Бобо заляпав йому в шкільній їдальні м’ясною підливою.

Тож Сікстен заходить до кухні нескоро.

Тато вже почав снідати.

Він їсть з апетитом, як старий боксер, що працював цілу ніч. Він наминає підсмажену шинку й печену картоплю. На Сікстеновій тарілці лежить чимала порція. Свій водійський піджак тато повісив на спинку стільця.

Адже сьогодні жарко, й сонце пече крізь нерівно повішені штори.

— Ну й погода! — каже тато, дивлячись у тарілку. — Почалося справжнє літо.

— Та-ак, — каже Сікстен. — Завтра закінчується навчальний рік.

Тоді тато зводить очі вгору. Він дивиться на Сікстена. А потім нахмурює брови. Він оглядає Сікстена з ніг до голови.

— Ти ж не підеш отак? — питає тато.

— Як отак? — перепитує Сікстен.

— У цьому вбранні, — каже тато.

— Чого це? — дивується Сікстен.

Він вдягнув лижні штани, які на нього дуже тісні. А до штанів — підходящий светр. На ноги натягнув сірі вовняні шкарпетки. Сікстен опустився на стілець і наколов на виделку шмат картоплі.

— І чого це я не можу так піти?

— Бо почалося літо! Надворі спека! З тебе глузуватимуть!

— Чого б це з мене глузували! — відповідає Сікстен. — До твого відома — всі так ходять.

— У зимовому вбранні? — дивується тато.

— Так, — відповідає Сікстен. — Я більше нічого не знайшов. Ти, мабуть, нічого не помічаєш. Бо цілими днями тільки спиш. Це справді найкраще з усього, що було, тату.

Тато усміхається і зітхає так голосно, що, здається, наче то хтось відчиняє двері автобуса. Він не зводить ніжного погляду з Сікстена, який запихається шинкою.

— Йо-йой, — каже тато. — Мабуть, тобі цього буде мало? Хочеш іще чогось?

— Може, підсмаж яйце, — відповідає Сікстен.

Тоді тато виймає з холодильника яйце. Він розбиває його на сковороду. І поки дивиться, як на вогні загусає білок, Сікстен устигає перекласти на татову тарілку більшу частину своєї порції. Потім дожовує останній шматок. Тоді підводиться.

— Ну, мені вже пора йти!

— А яйце?

— З’їж його сам, тату.

Якусь мить Сікстен стоїть на порозі. Він розстібає верхні ґудзики на лижних штанях. Глибоко вдихнувши повітря, він з усіх сил намагається вдати з себе щасливу людину.

Потім Сікстен вибігає на осоння.

Він підстрибцем петляє між автомобілями на паркувальному майданчику, а за плечима в нього трясеться рюкзак. Сікстен вистрибує, як веселий маленький кенгуру, бо знає, що тато дивиться на нього з кухонного вікна. Так він дострибує аж до Юнте.

Юнте — Сікстенів найкращий друг, на два роки за нього старший. Він завжди чекає Сікстена біля таблички паркувального майданчика на своєму чоловічому чорному велосипеді. Юнте вже стоїть і примруженими очима дивиться на Сікстена з-за товстих скелець окулярів.