Читать «Сікстен» онлайн - страница 6

Тоді тато стягає із Сікстена светр. А потім дивиться на побите Сікстенове обличчя.

— А це що? Хто таке зробив?

— Нічого, — відповідає Сікстен. — Ніхто нічого не зробив.

— Нічого? Та ти ж увесь заюшений кров’ю! Думаєш, я не знаю, що таке розквашена губа?

Він каже так, оскільки колись був боксером. І Сікстен щосили намагається усміхнутися. Бо він сподівається, що тато заходиться зараз розповідати про той час. Іноді він розповідає. Але не сьогодні. Сьогодні він тримає Сікстенову голову в своїх руках.

— Хто це був, Сікстене? — питає він. — Хто тебе так побив?

— Ніхто, — відповідає Сікстен.

— Ти повинен мені все розказати. Хіба не розумієш? — питає тато. — Я мушу поговорити про це в школі.

Сікстен чує, що в тата тремтить голос.

— Це правда, — каже Сікстен. — Ніхто мене не бив. Ми просто грали у футбол.

— У футбол? — перепитує тато. — Губами? Жартуєш?

Але Сікстен не жартує.

Він просто прикидається.

— Я стояв на воротях, — каже він. — Я стояв на воротях, а потім з’явився той хлопець з іншої команди. Ось так усе було.

Сікстенові доводиться розповідати кілька разів.

Останній раз він розповідає у великій кімнаті. Він стоїть між двома стільцями у самих трусах і з пластирем на губі. Тато гилить туди-сюди по кімнаті подушку.

— Ось так усе було, — каже Сікстен. — З’явився той хлопець. Ми з ним опинилися віч-на-віч. Що в біса я мав робити? Йому лишалося кілька метрів до воріт.

— Отак? — питає тато, попихаючи подушку поперед себе.

— Ага-а, — відповідає Сікстен. — Тоді я побіг. Я біг навпригинці і підскочив до нього, як він хотів ударити по м’ячу.

Сікстен кидається до татових ніг і відбирає подушку.

— І тоді він розквасив мені губу, — вихекує Сікстен.

Тато підіймає його вгору.

— Ти перехопив м’яча? — питає він.

— Авжеж, — усміхається Сікстен. — Хіба я міг його пропустити?

— Молодець! Ну й хлопець у мене росте! Ану дай сюди м’яча.

Тато бере подушку.

Він перекидає її з ноги на ногу. Тоді кладе собі на голову й кілька разів киває. Потім вона падає додолу.

— Бери! Він твій! — кричить тато і загилює подушку.

Вона пролітає над телевізором.

І збиває зі стіни годинник.

Але тато не засмучується.

— Я його потім полагоджу. А тепер — святкувати!

Вони святкують спагеті з кетчупом та биточками.

Потім татові пора йти на роботу.

Сікстен замикається у ванній кімнаті. То гарне місце. Там можна побути в спокої. Він лежить у ванні разом із одягом, який йому треба буде на завтра.

— Сікстене! — кричить тато.

Сікстен засовує голову під воду.

А коли висовує, то чує татів голос.

— Що ти там робиш? — кричить тато. — У тебе болить живіт? Ти, мабуть, забув, що треба гарно й довго пережовувати їжу?

— Шістдесят п’ять разів, — каже Сікстен. — Але в мене живіт не болить. Я просто перу. Бо закінчилося все чисте вбрання. А завтра останній день у школі. Тобі треба зателефонувати комусь, хто вміє ремонтувати пральні машини.

— Так, — мимрить тато. — Але зараз мені таки треба йти.

Сікстен чує, як тато відходить від дверей.

І тут його починає гризти сумління. Навіщо було ляпати про пральну машину? Він тільки стривожив тата.