Читать «Розповіді про композиторів» онлайн - страница 58

— Я дуже вдячна вам, Сергію Васильовичу, за все, що ви сказали. Це таке щастя для мене — ви навіть не уявляєте собі! У мене велике прохання до вас…

— Прошу.

— Мені б дуже хотілося… Якби у мене була ваша фотографія…

— З радістю, Ксеніє Георгіївно, з великою радістю. Але у мене просто нема зараз, жодної нема. Я вам вишлю. Добре?

— Звичайно, добре. Вибачте. Я так багато часу у у вас забрала. Ще і ще раз дякую вам. До побачення.

— Дуже, дуже радий знайомству з вами. А фото вам вишлю обов’язково. До побачення!

Рахманінов провів Ксенію і ще раз сердечно попрощався з нею.

Вийшовши на вулицю, Ксенія враз помітила, як яскраво сяє сонце, які примхливі візерунки на вікнах, до чого ж рум’яні й привітні обличчя у людей, що йдуть їй назустріч… Вона летіла вулицями і тільки час від часу зупинялася, щоб розгорнути ноти і подивитись на дорогий її серцю напис.

Коли дівчина повернулася додому, батьків не було. Насамоті вона трохи заспокоїлася, обдумала все, що сталося. Тепер вже немає сумнівів — це ж сказав сам Рахманінов! — вона повинна віддатись співові, мистецтву. Може, коли-небудь і здійсниться її заповітна мрія — співати на одній сцені з Шаляпіним та Собіновим. Звичайно, зараз рано ще навіть і мріяти про це, але… Головне тепер — заняття. Не можна гаяти часу. Треба багато, дуже багато працювати. Це ж така велика радість — займатись улюбленою справою! Боже, яка вона щаслива!..

На обіді у Олександра Миколайовича Виноградського, диригента київських симфонічних концертів, були присутні всі відомі місцеві музиканти. Привітний хазяїн гостинно приймав Рахманінова, з яким був уже давно знайомий. Розмови точилися навколо музичних подій. Присутні скаржилися на те, що музичне життя Києва, звичайно, бідніше, ніж у столицях: нема таких яскравих виконавців, а гастролери не так часто заїжджають сюди.

— Звичайно, у столиці є цікавіші сили. Але, мені здається, не все навіть відомо вам, місцевим музичним «правителям», — сказав Рахманінов.

— Не може бути, Сергію Васильовичу, — заперечував Йосип Михайлович Миклашевський, голова Київського товариства літератури та мистецтва. — Ми ж всіх знаємо напам’ять. По прізвищах та іменах.

— От зараз і піймаємо вас на слові, люб’язний Йосипе Михайловичу, — посміхнувся Рахманінов. — Відома вам така молода співачка — Ксенія Георгіївна Держинська? — спитав він, дивлячись на їхні розгублені обличчя. — А у цієї дівчини чудовий голос, прекрасна співацька школа і, взагалі, артистична душа, вона музикальна, прекрасно відчуває і дуже яскраво передай все. Так що? Чи знаєте ви свої місцеві сили? І тому я дуже прошу вас, — сказав Рахманінов Виноградському, — зверніть особливу увагу на цю молоду талановиту співачку.

— Та що ви кажете, що ви кажете? — сполошився Виноградський. — Як це могло статися, щоб ми пропустили її! О, це ви винні, Йосипе Михайловичу! Знаєте ви цю дівчину?

— Так, я знайомий з Ксенією Георгіївною.

— Так чому ж ви досі мовчали? — накинувся на Миклашевського Виноградський. — Треба послухати співачку. Дякуємо вам, Сергію Васильовичу!

— Послухайте її, і ви теж, як і я, будете в захваті…