Читать «Розповіді про композиторів» онлайн - страница 43

Вірний син свого народу, Верді оспівав у своїх творах свободу, героїзм борців з тиранією. Найкращі творіння великого італійського композитора Джузеппе Верді житимуть вічно, бо вічна любов людей до його прекрасної музики.

«ЗАКУВАЛА ТА СИВА ЗОЗУЛЯ..» (П.Ніщинський)

На сцені театру Бергонье вишикувався студентський хор Київського університету, відомий любителям музики. Вже кілька років він невтомно працює над виконанням народних українських пісень. З хором часто виступають співаки Київської опери — Медведсв, Тартаков, Коміонський, Олімпія Баронат. Концерти студентів університету завжди викликають великий наплив публіки. Сьогодні зал теж повнісінький. Це і не дивно — у пипішньому концерті диригує Микола Віталійович Лисенко. До того ж сьогодні виконується його кантата «Іван Гус».

…Оплески наповнили зал. Та ось чийсь голос прорізав і шум оплесків, і вигуки:

— «Зозулю»!

Голос пролунав на гальорці, але поступово всі присутні почали чітко скандувати:

— «Зо-зу-лю»! «Зо-зу-лю»!..

Микола Віталійович повернувся до хористів і запитливо подивився на співаків: чи не втомилися? Та коли побачив молоді щасливі обличчя й променисті погляди, підняв паличку…

І задзвеніла пісня. Із ста двадцяти грудей полився тихий наспів, який звучав з величезною прихованою силою. Залунала пісня про волю, закуту в кайдани, про силу трудящого люду, про пристрасний потяг до волі, до щастя. Лисенко, стоячи перед хором, більше прислухався до співу, ніж диригував ним. А коли почув слова «кувати кайдани», несподівано знов змахнув паличкою — і хор заспівав пісню ще раз…

Таке щасливе життя здобув славетний хор «Закувала та сива зозуля» Петра Івановича Ніщинського — талановитого українського композитора, творчість якого щільно пов’язана з народним життям, його мріями, його думами, його піснею.

…Коли Петрик прокинувся, в хаті панувала незвичайна тиша. Він не зразу розплющив очі, а ще довго лежав не ворушачись, неначе додивлявся якісь сни. Поруч поворухнувся маленький Єлисей. Раптом якийсь незнайомий звук порушив тишу. Він нісся звідкись із кутка. Це був не крик і навіть не стогін, а якесь хрипіння, сповнене глибокого болю і страждання.

Очі Петрика одразу ж розплющилися, і він подивився у куток, де лежав батько. Ще вчора він прийшов із служби, відправивши її як завжди, а ввечері вже не міг піднятися — почалася гарячка. Мати весь час клопоталася біля нього, давала пити, перекладала подушки і лише перед світанком, знесилена, заснула, сидячи на підлозі біля ліжка. Навіть дітей як слід вечерею не нагодувала. Так, похватали щось та й полягали спати. Петрик бачив, що батько захворів, і допомагав матері, як міг, — доглянув малого, поклав його спати і тільки тоді вмостився й собі.

Уві сні він, звичайно, забув те, що було напередодні, і, прокинувшись, не відразу зрозумів, що сталося. Та коли почув це страшне хрипіння, згадав вечірні події, і жах охопив його маленьке дитяче серце.

Батько… Як він любить його, як шанує. Щодня, коли батько повертається додому, Петрик зустрічає його і вони удвох йдуть до хати. А ввечері сідають на призьбі і Петрик захоплено слухає розповіді про давні часи. Іноді батько співає. Голос у нього звучний, повний. Селяни люблять його, ставляться з шаною, повагою, бо він людина добра і, чим може, їм допомагає.