Читать «Розвідник воюючої України» онлайн - страница 22

— Ось дивіться, — сказав він при тому, показуючи на несимпатичного мені цивільного, — Василь Петрович чесно з нами співпрацює.

Василь Петрович від себе сказав, що сім років працював в НКВД, має жінку й дитину, тепер він працює в німців, які йому добре платять. Сам він, мовляв, так само колись думав, що ліпше піти на смерть, ніж на співпрацю з ворогом, але тепер життя показало, що німці не вороги, а друзі. Закінчуючи розмову, ґештапівець сказав, що вони від'їздять на кілька годин, а за цей час я маю все добре обдумати. Мене випровадили знову на дижурку.

Там був один поліцай, з другої кімнати час — до — часу визирав другий. Рух поліцаїв не припинявся. Я вирішив утікати, не зважаючи ні на що. Крізь вікно я бачив, що від школи до лісу може бути зо три кілометри. Під вікном був фруктовий сад, в якому для поліцаїв збудували вбиральню. За садом простягалися селянські городи. Я молився, щоб ґештапівці не скоро вернулися і можна було б вибрати догідний для втечі момент."

Коли почало сутеніти, Степан попросився до вбиральні, а виходячи з неї, кинувся на поліцая, вдарив його головою в обличчя, кулаками в груди, так, що обоє попадали, і втік. В пригодами, бо ледь не втопився, перепливаючи Рось, добрався до друзів у Пустоварів на цукровий завод, отримав новий одяг (старий втонув у Росі), та в Білій Церкві вийшов на зв'язок із „Січенком". На міській дошці оголошень побачив своє фото з обіцянкою 25 000 карбованців тому, хто допоможе затримати. Ґестапо оперативно використало фотографії з документів Степана. Треба було думати про зміну місця діяльності.

Наступного ранку члени ОУН затримали Степанові на хвилину товарний потяг біля семафора, так він добрався до Фастова, потім Василькова а через кілька днів після загибелі „Андрія" — до Києва. Там він зустрівся з заступником Дмитра Мирона — „Могилою" (Саком). Було зрозуміло, що залишатись на Київщині Мудрикові не можна. „Могила" підготував пошту до Львова, і Степан рушив через Вінницю та Бердичів. Дорогою, у Василькові на явці в „Січенка" зустрів старого знайомого „Сокола", який тепер називався „Хрін" і працював на Дніпропетровщині. Від нього дізнався про розстріл Гестапівцями двох своїх друзів — Максима Кантора і Романа Лисого, отримав координати зв'язкового пункту біля Рівного і рушив у кружну дорогу. В Бердичеві місцеві члени ОУН допомогли Степанові сісти в потяг, що їхав до Ковеля через Шепетівку, Здолбунів та Рівне. Від Шепетівки колію охороняли угорці. Дорогою Степан прийшов до висновку, що виходити в Рівному, де був центр рейхскомісаріяту, нерозумно — багато поліції, Гестапівців, часті перевірки, тому він вискочив з вагону на полустанку перед Здолбуновом, коли поїзд притишив хід. На умовленому місці зустрівся з „Хріном". Далі пошта пішла організаційними зв'язками, а Степан залишився на три тижні на Волині. Знову робота, яку інакше, як контррозвідкою, не назвеш. Виявлення агентури, залишеної НКВД для роботи в німецькому тилу, яка значну частину своїх зусиль витрачала на збирання інформації про мережу ОУН. Боротьба з агентами гестапо, які після затримання їх СБ ОУН відкривають Степанові вже не таємницю, а закономірність: так, ми працювали в НКВД проти націоналістів, тепер робимо теж саме в Гестапо.