Читать «Рибалки» онлайн - страница 96

Я подумав про те, що сказав мені Обембе того дня, коли Ікенна штовхнув Боджу головою об металевий ящик. Він тихенько сидів у кутку нашої кімнати, обхопивши себе руками, ніби застудився. А згодом спитав, чи я побачив, що лежало в кишені шортів Ікенни, коли він заходив до нашої кімнати.

— Ні, а що? — спитав я тоді, але Обембе тільки замислено глипав перед собою, ледве прикривши рота, так що його великі передні різці здавалися більшими, ніж були насправді. Він підійшов до вікна, не змінюючи виразу обличчя, і дивився на довгу кавалькаду мурах-солдатів, що крокували кудись уздовж паркана, що й досі не висох після довгих дощовитих днів. На ньому висів шматок ганчірки, з якого довгою смугою збігала до підніжжя стіни вода. На горизонті над огорожею висіла купчаста хмара.

Я терпляче чекав відповіді Обембе, але коли те чекання затягнулося, то спитав його ще раз.

— Ікенна мав у кишені ножа, — відповів він, не озираючись на мене.

Я зірвався з ліжка й підбіг до нього, ніби крізь стіну до кімнати вломилося готове мене поглинути чудовисько.

— Ніж? — спитав я.

— Так, — сказав він, киваючи. — Я бачив, то був мамин кухонний ніж, той самий, яким Боджа зарізав півня. — Він знову похитав головою. — Я бачив, — повторив він, глянувши перед тим на стелю — ніби щось на ній ствердно кивнуло, щоб підтвердити його правоту. — У нього був ніж. — Раптом його обличчя засіпалося, а голос почав зриватися: — Мабуть, він хотів убити Боджу.

Сирена швидкої знову завила, і гамір натовпу став приголомшливим. Обембе відступив від вікна й підійшов до мене.

— Вони його забрали, — наразі хрипко сказав Обембе. Він повторив це знову, узявши мене за руку й поклавши на канапу. На той час мої ноги ослабли від того, що я просидів навпочіпки весь час, поки мене нудило.

— Дякую, — сказав я.

Він кивнув.

— Я приберу це й прийду полежати з тобою, а ти просто відпочивай собі, — сказав він і подався до дверей, а тоді, ніби згадавши щось, зупинився й усміхнувся, і дві переливчасті перлини зібралися під зіницями обох його очей.

— Бене? — погукав він.

— Га?

— Іке і Боджа мертві. — Його підборіддя затремтіло, нижня губа викопилилася, а дві перлини ковзнули донизу, залишаючи по собі однакові вологі доріжки на щоках.

Я не знав, що думати про ці його слова, тож просто кивнув. Він розвернувся й вийшов із кімнати.

Я заплющив очі, поки він прибирав ту неприємність із совком у руках, і моя уява намалювала картину смерті Боджі, на якій він, — якщо вірити тому, що казали, — убив себе. Я уявив, як він стояв над тілом Ікенни після удару ножем і заплакав, зненацька зрозумівши, що одним вчинком розграбував усе своє життя, як печеру зі стародавніми скарбами, одним-єдиним заходом. Він мусив це побачити, мусив подумати про майбутнє, що чекало на нього, мусив його злякатися. Мабуть, саме ці думки й народили ту жахливу сміливість, з якою він втілив самовбивчу ідею, і вона стала морфієм, що влився у судини мозку, почавши його повільно вбивати. А коли його розум помер, то йому вже, певно, було легко переставляти ноги, нести тіло вперед, поки страх і невизначеність прошивали його думки шов за швом, і вузол тугішав, шитво затягувалося, поки він не стрибнув — головою вперед, як пірнальник, як він завжди пірнав у річку, Омі-Алу. Коли він пірнав, то одразу мав відчути, як до очей вривається потік повітря, й прийняти це без жодного стогону чи слова. Його серце не мало почати битися швидше чи сильніше — скоріше, він мав би зберігати незвичний спокій і врівноваженість. У такому душевному стані, він, певно, побачив примарне одкровення, нарізку змонтованих кадрів зі свого минулого, серед яких мусив бути один із п’ятирічним Боджею, який виліз верхи на гілку мандаринового дерева у нас у дворі й співав пісню «Малий Тарзан» гурту «Балтимора»; ще один — із п’ятирічним Боджею, в котрого у штанях висіла ціла миска фекалій, коли його попросили стати перед усією школою на ранковому зібранні й зачитати молитву; ще один — із десятирічним Боджею, коли він грав у Різдвяній виставі 1992 року Йосифа Теслю, чоловіка Марії, матері Ісуса, і сказав: «Маріє, я не візьму тебе за жінку, бо ти ashewo!» — приголомшивши всіх присутніх; а ще той, у якому М.К.О. казав йому ніколи не битися, ніколи; і той, у якому Боджа завзято рибалив на річці кількома місяцями раніше. Ці кадри мусили наповнити його голову, мов бджолиний рій, що гуде у вулику, а він опускався дедалі нижче, поки не досягнув дна колодязя. Той удар розколов вулика й перемішав усі кадри.