Читать «Рибалки» онлайн - страница 95

— Якщо він був там увесь час, отам… — почав казати я, але замовк.

— Продовжуй, — сказав Обембе.

— Якщо він був там увесь… там… він… — я затинався.

— Продовжуй, — сказав він.

— Добре, якщо він був там, то чого ми не бачили його в колодязі, коли набирали вранці воду?

— Бо коли щось тоне, то не спливає одразу. Слухай, пам’ятаєш ту ящірку, що залізла до водяного бака Кайоде?

Я кивнув.

— А ту пташку, що упала до колодязя два роки тому?

Я знову кивнув.

— З ними було те саме — так воно і трапляється. — Він утомлено махнув у бік вікна й повторив: — Отак… отак воно і буває.

Він підвівся зі стільця, ліг на ліжко й накрився раппою, що її нам дала мати, тією, на якій були вишиті тигрячі морди. Я дивився, як рухалася його голова, а з-під його укриття чулися звуки придушених схлипів. Я сидів нерухомо, приклеєний до свого місця, але усвідомлював поступове виверження, що наростало в моєму нутрі, в якому, здавалося, завівся маленький заєць і почав точити мене зсередини. Це переточування тривало, поки я раптом не відчув оцтового присмаку в роті, а тоді не виригнув вологого шматка їжі у схожому на тісто місиві на підлогу. За цим відторгненням на мене напав приступ кашлю. Я схилився до підлоги й продовжував кашляти.

Обембе вискочив з ліжка до мене.

— Що? Що з тобою сталося?

Я пробував відповісти, але не міг — заєць продовжував угризатися в мої кістки. Я хапав ротом повітря.

— Гм, води, — сказав він. — Дай я принесу тобі води.

Я кивнув.

Він приніс води й побризкав мені на обличчя, але я відчув, ніби занурився в неї з головою, ніби почав тонути. Я ковтав повітря, відчуваючи, як стікають намистинки води моїм обличчям, і несамовито намагався їх витерти.

— Все добре? — спитав він.

Я кивнув і пробурмотів:

— Так.

— Тобі треба попити трохи.

Він відійшов і повернувся з чашкою води.

— Бери, пий, — сказав він. — І можеш більше не боятися.

Коли він це сказав, я згадав, як одного разу, перед тим, як почали рибалити, ми поверталися з футбольного майданчика, і зі схожих на печери кімнат незавершеного будинку вискочив собака й почав на нас гавкати. Той пес був таким худим, що його ребра можна було легко полічити. Червоні плями й свіжі рани вкривали його тіло, як ластовиння вкриває ананас. Нещасна тварина то войовниче йшла на нас, то на мить спинялася, ніби збиралася напасти. Хоч я й любив тварин, але боявся собак, левів, тигрів і всіх тих котячих, бо я дуже багато читав про те, як вони розривали людей та інших тварин на шматки. Я закричав, побачивши того собаку, і прилип до Боджі. Щоб якось угамувати мій страх, Боджа підняв камінь і прицілився в собаку. Камінь у нього не влучив, але налякав так, що той подався геть, продовжуючи гавкати й механічно переставляти лапи. Він махав своїм худим хвостом і залишав на землі сліди лап. А тоді, повернувшись до мене, Боджа сказав:

— Собака вже пішов, Бене. Можеш більше не боятися. — І тієї ж миті мій страх зник.

П’ючи ту воду, що приніс Обембе, я усвідомив, що катавасія надворі раптом набрала гучності. Десь недалеко завивала сирена. Галас наростав, голоси кричали, наказуючи людям дати «їм» дорогу. Вочевидь, прибула швидка. Коли чоловіки понесли розбухле тіло Боджі до машини, гамір ущерть затопив наше подвір’я. Обембе кинувся дивитися з вікна вітальні, як вони заносили тіло Боджі до швидкої, пересвідчившись перед тим, що батько його не бачить, і намагаючись водночас одним оком придивлятися за мною. Він повернувся до мене, коли сирена завила знову, цього разу просто оглушливо. Я вже допив воду, і мене перестало нудити, але в голові й досі крутилося.