Читать «Рибалки» онлайн - страница 89

— Містер Аґву, правильно? — сказав він, простягаючи руку, щоб потиснути батькову.

— Так, а це мій син, Бенджамін, — пробурмотів батько.

— Так, ласкаво прошу. Будь ласка, присядьте.

Батько сів на єдиний стілець, що стояв перед письмовим столом, і зробив мені знак сісти на іншому стільці під стіною коло дверей. Кабінет був старомодний. Усі три шафки в ньому були заповнені полицями з книжками й теками. За відсутності електричного освітлення, яскравий стрижень денного світла пробивався крізь шпарину в коричневих завісках. У повітрі пахло лавандою — запахом, що нагадав мені про приходи до батька на роботу, коли він ще працював у відділенні Центрального банку в Акуре.

Щойно ми сіли, той чоловік поставив лікті на стіл, зчепив разом пальці й сказав:

— Кхм, містере Аґву, мені шкода це казати, але ми наразі не маємо звісток про місце перебування вашого сина. — Він вмостився на стільці зручніше, розчепив руки й швидко докинув: — Але ми вже чимало просунулися. Ми розпитали декого з вашого району, хто підтвердив, що бачив, як хлопець того дня переходив дорогу. Опис, що вона його дала, збігається з вашим — вона бачила хлопця у заляпаному кров’ю одязі.

— Вона сказала, в який бік він подався? — схвильовано випалив батько.

— Поки що ми не знаємо, але ми докладно все розслідуємо. Члени нашої команди… — почав казати він, а тоді закашлявся в долоню, трохи здригаючись тілом.

Батько пробурмотів:

— Будьте здорові, — і чоловік подякував йому.

— Я хотів сказати, що наша команда веде пошуки, — продовжив він, сплюнувши у хустинку. — Але, розумієте, навіть ці намагання будуть марними, якщо не оголосити нагороду, і то дуже скоро. Я хочу сказати, що тоді ми залучимо собі на допомогу всіх людей міста. — Він розкрив книжку у твердій палітурці, що лежала перед ним і, здавалося, уважно вчитався в неї, промовляючи: — Коли на столі лежатимуть гроші, я впевнений, що люди відгукнуться. Бо коли ні, то наші зусилля будуть подібні до підмітання вулиці вночі, тобто при тьмяному світлі місяця.

— Я розумію, про що ви, заступнику, — сказав батько трохи згодом. — Але я хочу довіритися в цьому своїм інстинктам і дочекатися, поки ви завершите етап попередніх пошуків, перш ніж переходити до моїх персональних планів.

Заступник голови швидко закивав.

— Щось мені підказує, що він десь у безпеці, — продовжував батько. — Просто ховається, наляканий тим, що зробив.

— Так, може бути, — сказав заступник голови, трохи підвищивши голос. Здавалося, йому було незручно на власному стільці — він налаштовував його спинку, сіпаючи за важіль під сидінням, клав руки на стіл і механічно перебирав ними аркуші паперу, розкидані по всій його поверхні. — Знаєте, дитина, та навіть і дорослий, скоївши таку жахливу річ… тобто, убивши кровного брата… мусить бути налякана. Він може злякатися поліції, навіть вас, своїх батьків, а ще майбутнього — та всього на світі. Може навіть бути, що він утік із міста.

— Так, — сказав батько жалобним голосом і похитав головою.