Читать «Рибалки» онлайн - страница 59

— Ходи, а ходи ж бо, — сказала мати.

Нкем підняла руки від столу і потяглася до жінки, а та зразу підхопила її зі стільця.

— Що сталося? — спитала мати.

— Адеронке, — сказала жінка. — Адеронке вбити свого чоловіка.

— E-woh! — скрикнула мати.

— Wo, bi o se, shele ni, — почала жінка. Вона часто зверталася до матері мовою йоруба, яку мати чудово розуміла, але ніколи не вважала себе обізнаною в ній і ніколи не намагалася нею розмовляти, натомість дозволяючи нам звертатися до людей від її імені. — Бії вчора напитися й прийти додому голим, — сказала Ія Іябо, перейшовши на піджин-англійську. Вона приклала долоні до голови й почала жалібно звиватися.

— Будь ласка, Ія Іябо, заспокойся й розкажи мені.

— Її мале, Он’їладун, воно хворе. Її чоловік зайти додому, вона балакати до нього дати гроші на ліки, а він почина сильно-сильно бити її і мале.

— Chi-neke! — жахнулася матір і приклала долоню до рота.

— Bee ni — це правда, — сказала Ія Іябо. — Адеронке казати коли він бити хворе мале, вона дуже боятися його алкоголь, каже я тебе вбити, і вона вдарити чоловіка стільцем.

— Ох-ох, — затиналася мати.

— Чоловік вмерти, — сказала Ія Іябо. — Вмерти просто так.

Жінка сіла на підлогу, прихилилася головою до дверей і почала хитатися й трусити ногами. Мати деякий час вражено стояла на місці, а тоді враз наче злякалася й обійняла себе. Почувши новину про смерть Оґи Бії, я одразу ж забув про їжу, яку щойно загріб до рота, бо знав, що він був пропащою людиною. Він нагадував цапа. Хоч і не бувши божевільним, він гарчав і тупав ногами, коли доходив до свого звичайного стану сп’яніння. Вранці ми часто бачили його, йдучи до школи — він ішов додому тверезим, та вже надвечір знову вештався околицею п’яний.

— А знаєш, — сказала мама Іябо, протираючи очі, — я не думати вона вбити його з ясним розумом.

— Ох, що ти хочеш сказати? — спитала мати.

— Бо той скажений, Абулу. Він казати Бії, що його вбити те, що він цінувати понад усе. А тепер його жінка вбити його.

Матір ніби щось ужалило. Вона поглянула на наші обличчя — на мене, Боджу й Обембе — і ввібрала наші погляди своїми очима. Звідкись, не з вітальні, почулося, як хтось підвівся з крісла, а тоді двері тихенько прочинилися, і той хтось з’явився в кімнаті. Хоч я й не озирнувся, щоб побачити його, але зрозумів. Було ясно, що і мати, і всі у вітальні теж знали, що то Ікенна.

— Ні, ні, — гучно сказала мати. — Ія Іябо, я не хочу, щоб ти розповідала тут оті небилиці, оті нісенітниці.

— Але…

— Я кажу ні! — крикнула мати. — Як можна вірити, що якийсь там божевільний може бачити майбутнє? Як?

— Але мамо Іке, — пробурмотіла жінка. — Казали ж, що він…

— Ні, — сказала мати. — Де тепер Адеронке?

— У поліції.

Мати похитала головою.

— Вони її арештувати, — сказала Ія Іябо.

— Ходімо балакати надвір, — сказала мати.

Жінка підвелася, і вони разом пішли надвір, а за ними подалася Нкем. Коли вони вийшли, Ікенна залишився стояти на місці. Його очі заклякли, наче в ляльки. Несподівано він схопився за живіт і помчав до ванної, звідки почулися здавлені звуки блювання у раковину. Саме тоді почалася його хвороба, коли страх забрав у нього здоров’я, бо здавалося, що розповідь про смерть того чоловіка закріпила в ньому відчуття незаперечної невідворотності передбачень Абулу, і тому в нього дим почав підніматися над тим, що ще не загорілося.