Читать «Рибалки» онлайн - страница 58

Здавалось, Ікенна, вперши порожній погляд у стіну перед собою, прислухався до матері. Якоїсь миті було схоже, що він усвідомив свою дурість; що материні слова надрізали його серце, в якому набралася чорна кров страху, і вся вона витекла геть. Він мовчки доїв свій сніданок за столом, уперше за тривалий час. А закінчивши, пробурмотів матері «дякую», чого не робив кілька тижнів. Він відніс тарілку з приборами на кухню й вимив їх, як учила мати, а не залишив на столі у своїй кімнаті, як робив останніми тижнями. А тоді він пішов до школи.

Коли він вийшов, Боджа, котрий щойно почистив зуби і тепер чекав, поки Обембе звільнить туалет, зайшов до вітальні, замотаний у рушник із ванної, що він його ділив з Ікенною.

— Я боюся, що він справдить свою погрозу й піде геть, — сказав він матері.

Мати похитала головою, не відводячи очей від холодильника, який почала витирати ганчіркою. А тоді, нахилившись усередину так, що за дверцятами холодильника виднілися тільки її ноги, сказала:

— Не піде. Куди йому йти?

— Не знаю, — відповів Боджа, — але я боюся.

— Не піде. Страх уже недовго його триматиме, він покине його, — материн голос звучав упевнено, і я точно знаю, що на той час вона в це вірила.

Мати продовжувала свої спроби зцілити й захистити Ікенну. Пригадую один недільний день, коли до нас прийшла Ія Іябо, а ми саме їли квасолю, мариновану в соусі з пальмової олії. Я бачив метушню за межами нашого двору, але нас було навчено не виходити дивитися на такі збори, як це робили інші діти. «Хтось може бути озброєний, — завжди попереджав батько, — хтось може вистрілити, і у вас можуть влучити». Тож ми сиділи по кімнатах, бо мати була вдома, а вона б покарала порушника або розповіла б усе батькові. Наступного дня Боджа мав писати дві контрольні — із суспільствознавства та історії — саме з тих двох предметів, які зневажав, — тож він був наїжачився, проклинаючи усіх історичних осіб («дохлі бовдури») у підручнику. Не бажаючи турбувати його та й просто бути поруч із ним, коли він перебував у такому гнівному стані, ми з Обембе сиділи у вітальні разом із матір’ю, коли та жінка постукала в двері.

— А, Ія Іябо! — гукнула мати, швидко підвівшись зі свого крісла, коли жінка увійшла всередину.

— Мама Іке, — сказала жінка, яку я й досі ненавидів за те, що вона нас виказала.