Читать «Рибалки» онлайн - страница 55

Вона підвелася й пішла до своєї кімнати, аж раптом різко зупинилася, почувши, як Ікенна щось сказав.

— Що? — спитала вона. — Ikenna, isi gini? — Що ти сказав?

— Я сказав, що не хочу йти до церкви ні на яке очищення, — відповів Ікенна, знову переходячи на іґбо. — Я не зможу витерпіти стояння перед тим зібранням і людей, що нависатимуть наді мною і намагатимуться вигнати з мене якісь чари. — Він рвучко підвівся з крісла. — Я просто не хочу. В мені не сидять ніякі демони. Усе гаразд.

— Ікенно, чи ти розгубив увесь розум? — спитала мати.

— Ні, мамо, але я просто не хочу туди йти.

— Що? — вигукнула мати. — Ікенно?

— Це правда, мамо, — відповів він. — Я просто не хочу… — він похитав головою. — Я просто не хочу, мамо, biko — будь ласка, я не хочу йти ні до якої церкви.

Боджа, котрий не балакав з Ікенною від самої їхньої суперечки через телепрограму, звівся на ноги й сказав:

— Я теж, мамо. Я не піду ні на яке очищення. Я не думаю, що мені чи ще комусь потрібне позбавлення від будь-чого. Я туди не піду.

Мати хотіла щось сказати, але слова в її горлі зірвалися донизу, як у людини, яка стала мимо щабля на драбині. Вона переводила вражений погляд від Ікенни до Боджі й назад.

— Ікенно, Боджанонімеокпу, чи ми вас нічого не навчили? Хіба ви хочете, щоб те пророцтво справдилося? — по краях її рота, що залишився розкритим, повиступали маленькі бульбашки слини, що полускалися, коли вона знову заговорила. — Ікенно, поглянь, як воно вже тебе захопило. Як ти гадаєш, чому ж ти тоді отак поводишся, якщо не через те, що вважаєш, буцім твої брати тебе вб’ють? А тепер ти стоїш отут, дивишся на мене й кажеш, що тобі не потрібні молитви, — тобі не потрібне очищення? Невже наші з Еме роки виховання й намагань нічого вас не навчили? Га?

Мати вигукнула останнє запитання, театрально здійнявши руки вгору. Але Ікенна з рішучістю, якою можна було розбити залізні ворота, уперто сказав:

— Я все одно нікуди не піду.

І, вочевидь, підбадьорений підтримкою Боджі, пішов до своєї кімнати. Щойно він зачинив двері, Боджа подався у протилежному напрямку — до кімнати, яку я ділив з Обембе. Мати мовчки сіла у крісло й поринула у глибину повного горщика думок, зціпивши руки й ворушачи губами, нечутно промовляючи щось із іменем Ікенни. Девід ганявся за своїм м’ячем, тупав ногами й голосно сміявся, намагаючись самотужки зобразити галас цілого стадіону футбольних уболівальників. Тим часом до матері підійшов Обембе.

— Мамо, ми з Беном підемо з тобою, — сказав він.

Мати поглянула на нього заволоченими слізьми очима.

— Ікенна… і Боджа… тепер чужі, — затиналася вона, хитаючи головою. Обембе підсунувся ближче до неї й поплескав по плечі своїми довгими худими руками, а вона повторила: — Тепер вони чужі.

Решту дня, до тієї миті, як ми пішли до церкви, я просидів, розмірковуючи про все, що сталося, — про те, як видіння Абулу спричинило все, що Ікенна зробив із собою і всіма нами. Я вже забув про зустріч із божевільним, особливо тому, що одразу після неї Боджа попередив нас із Обембе, щоб ми нікому про неї не розповідали. Коли я одного разу спитав Обембе, чому той більше нас не любить, він відповів, що через батькове покарання. І я повірив йому, але тепер мені стало зрозуміло, що я помилявся.