Читать «Рибалки» онлайн - страница 40
Чiґозі Обіома
— Зробіть для мене дещо. Усі ви, — сказав він, описуючи вказівним пальцем коло над нашими головами. — Станьте зі мною і сфотографуйтеся. Ми використаємо цей кадр для кампанії.
Ми кивнули, а Ікенна сказав:
— Так, сер.
—
Він дав знак одному з помічників, дужому чоловікові в підігнаному коричневому костюмі з червоною краваткою, підійти до нас. Чоловік нахилився до нього й прошепотів щось на вухо, з чого ми розібрали тільки слово «камера». За якусь мить поруч з’явився охайно вдягнений чоловік у блакитній сорочці, на грудях якого на чорному шнурку з написом «NIKON» по всій довжині висіла фотокамера. Ще кілька помічників спробували трохи відтіснити натовп, коли М.К.О. на хвилинку відійшов від нас, аби потиснути руку своєму господареві, політику, який стояв поруч і чекав його уваги. Тоді М.К.О. повернувся до нас.
— Готові?
— Так, сер, — хором відповіли ми.
— Добре, — сказав він. — Я стану посередині, а ви двоє… — він зробив знак Ікенні й мені, — перейдіть сюди. — Ми стали від нього праворуч, а Обембе і Боджа — ліворуч. — Добре, добре, — пробурмотів він.
Фотограф, ставши одним коліном на землю, націлив на нас камеру, і яскравий спалах освітив наші обличчя на частку секунди. М.К.О. заплескав у долоні, і натовп повторив за ним, і радісно загукав.
— Дякую вам, Бенджаміне, Обембе, Ікенно, — сказав М.К.О., показуючи на кожного з нас пальцем. Коли він дістався до Боджі, то збентежено замовк, чекаючи, поки той назветься. М.К.О. повторив ім’я по складах із нисхідною інтонацією: —
— Ого! — вигукнув М.К.О. й зареготав. — Звучить майже як
Боджа похитав головою.
— Добре, — пробурмотів М.К.О. — І ніколи не бийся. — Він похитав пальцем. — Битися недобре. Як називається ваша школа?
— Початкова й середня школа Оматайо, Акуре, — проспівав я, як нас учили робити у відповідь на такі запитання.
— Гаразд, добре, Бене, — сказав М.К.О. Він підвів голову до натовпу. — Пані й панове, ці четверо хлопців з однієї родини отримають стипендію на навчання з фонду кампанії Мошуда Кашімаво Олавале Абіоли.
Коли натовп заплескав у долоні, М.К.О. опустив руку до великої бічної кишені своєї аґбади й дав Ікенні жменю купюр.
— Візьми, — сказав він і покликав до себе одного з помічників. — А це Річард, він відвезе вас додому й передасть батькам. І запише ваші імена й адресу.
— Дякуємо, сер! — закричали ми майже в унісон, але він, здавалося, не почув нас. Він уже пішов до великого будинку разом із помічниками й господарем, кожні кілька кроків розвертаючись, щоб помахати натовпу.
Ми пішли з помічником до чорного «мерседеса», що стояв з іншого боку вулиці, і помічник відвіз нас на ньому додому. І з того дня ми почали пишатися тим, що ми хлопці М.К.О. Одного ранку нас чотирьох викликали до кафедри під час ранкового зібрання, і нам аплодували, після того як директриса, котра, як здавалося, забула й пробачила обставини, що призвели до нашої випадкової зустрічі з М.К.О., виголосила довгу промову про важливість гарного враження у людей про нашу школу і про те, що всі мусять бути своїй школі «хорошими послами». Тоді вона під ще гучніші оплески оголосила, що наш батько, містер Аґву, більше не мусить платити за наше навчання.