Читать «Рибалки» онлайн - страница 27

Пізніше того ж дня, після того як ми повернулися зі школи й поїли, вони з Боджею пішли на футбольне поле, а ми з Обембе лишилися вдома, бо нам було заказано йти з ними. Ми дивилися телевізор, і не встигла закінчитися одна передача — про чоловіка, який вирішував сімейні сварки, — як вони повернулися. Їх не було десь півгодини. Коли вони поквапливо проскакували до своєї кімнати, я побачив, що обличчя Ікенни замурзане землею, верхня губа перетворилася на напухлий м’якуш, а на футболці із прізвищем «Окоча» і номером 10, написаними на спині, виднілися плями крові. Щойно вони зачинили двері, ми з Обембе побігли до своєї кімнати й поставали коло стіни, щоб попідслухувати їхню розмову й дізнатися, що сталось. Спочатку ми чули тільки, як відчиняються й зачиняються дверцята шафи, а ще звук їхніх кроків по затертому килимі. Минуло чимало часу, перш ніж ми вловили слова:

— Якби я не був певен, що коли вступлю в бійку, то Натан і Сеґун теж вступлять і задавлять нас числом, то я б допоміг, — почувся голос Боджі, який продовжував: — Якби ж то я не знав, що вони втрутяться, якби ж то я не знав…

Після цієї заяви ноги затупотіли килимом, а тоді Боджа продовжив:

— Але він тебе й не сильно побив, той хробак. Йому просто пощастило… — він замовк, ніби шукав потрібні слова, — зробити… оце.

— Ти не бився за мене! — раптом вибухнув Ікенна. — Ні! Ти стояв поряд і дивився. Навіть не намагайся заперечувати.

— Я міг би… — почав говорити Боджа після короткої паузи, урвавши тишу.

— Але не став! — закричав Ікенна. — Ти просто стояв!

Це вже було досить голосно, щоб мати вийшла зі своєї кімнати. Того дня вона не пішла на роботу, бо на Нкем напала діарея. Мати зіпнулася на ноги, проляпала підлогою в своїх човганцях і постукала до них у двері.

— Що там коїться, чого ви кричите?

— Мамо, ми хочемо поспати, — сказав Боджа.

— І тому не відчиняєте двері? — спитала вона, а коли ніхто не відповів, додала: — Чого це ви були розкричалися?

— Нічого, — різко відповів Ікенна.

— Вам же краще, щоб то й справді було «нічого», — сказала мати. — Вам же краще.

Її човганці знову ритмічно проляпали підлогою, і вона повернулася до своєї кімнати.

* * *

Наступного дня Ікенна й Боджа не пішли гуляти після школи, а залишилися у своїй кімнаті. Прагнучи скористатися ситуацією і знову почати з ними спілкуватися, ми з Обембе вхопилися за можливість витягнути їх до вітальні за допомоги телепередачі, що особливо подобалася Ікенні. Вони обидва не дивилися телевізор відтоді, як сусідка заскочила нас біля Омі-Али, й Обембе постійно страждав і сумував за тими днями, коли ми з буйними веселощами разом дивилися свої улюблені програми: «Аґбала Ове», йорубську мильну оперу, та австралійську драму «Кенгуру Скіппі». Обембе весь час хотів покликати їх, коли йшла одна з цих програм, але страх того, що він може їх цим роздратувати, зупиняв його. Однак того дня, через те що він дійшов до відчаю, а ще тому, що Скіппі був улюбленцем Ікенни, Обембе спершу нахилився вперед, щоб зазирнути до їхньої кімнати крізь щілину й побачити братів. А тоді, наклавши на себе хрест і нечутно поворухнувши губами під слова «В ім’я Отця, Сина і Святого Духа», він почав крокувати кімнатою й наспівувати пісню з цього серіалу: