Читать «Рибалки» онлайн - страница 155

— Так! Дуже правильно, — нависпів протягнув батько, гаряче киваючи.

— Коли тебе й посадовлять туди, ти страждатимеш не просто за друзів, а за своїх братів. — На це відгукнулася сума батькового громового «так» і закордонно акцентованого «абсолютно правильно, пасторе» містера Байо.

— Нічого, — повторив пастор.

Тоді батькове йодлювання «так-так-так» зірвалося в крайнощі, заглушивши пастора. Вгамувавшись, він урочисто й розлого подякував пастору. Решту шляху ми їхали мовчки. Хоч мій страх перед ув’язненням і виріс, думка про те, що яке б покарання мені не випало, я зустріну його заради своїх братів, заспокоювала мене. Дивне то було відчуття.

Коли ми дісталися додому, я був надбитим глиняним глечиком, повним пилу. Девід вештався навколо, дивлячись на мене з відстані, але уникаючи моїх очей і відскакуючи назад щоразу, як я тягнувся, щоб узяти його за руку. Я бродив будинком, як обірваний зайда, що раптом опинився при дворі правителя. Я ступав обережно і не заходив до своєї кімнати. Кожен крок викликав з пам’яті минуле, що являлося мені з приголомшливою реальністю. Мене мало турбували дні, котрі я провів на невимощеній підлозі схожої на клітку кімнати, де я мусив просидіти багато днів у товаристві самої лише книжки. Мене турбував той вплив, який справило моє ув’язнення, а ще невідоме місцеперебування мого брата, на батьків, особливо на матір. Купаючись, я думав про те, що минулого тижня розповів мені в залі суду батько, коли, перед початком засідання, підвів мене до кутка зали й похмуро сказав: «Маю тобі дещо розповісти». Я помітив, що він плакав. Коли ми відійшли так, що нас нікому не було чутно, він кивнув і видавив із себе усмішку, щоб прикрити своє горе. Він знову підняв голову, глянув на мене й провів пальцем по куточках очей, щоб утерти сльози. Він зняв окуляри й подивився на мене ушкодженим оком. Від самого того дня, коли він повернувся додому з пластиром на очі й шрамом з лівого боку обличчя, він носив їх майже постійно. Він нахилився вперед, узяв мене за руку й зашепотів.

— Ge nti, Azikiwe, — сказав він майже нечутно мовою іґбо. — Ти зробив велику справу. Ge nti, eh. Не шкодуй про це, але твоя мати не повинна дізнатися й слова з того, що я тобі зараз розкажу.

Я кивнув.

— Добре, — сказав він англійською так само невловимо. — Вона ніколи не повинна дізнатися. Розумієш, у мене була не катаракта, а… — Він замовк, не зводячи з мене уважного погляду. — Це зробив той скаженець, якого ви вбили.

— І! — Крик, що вирвався в мене, привернув увагу людей навколо. Навіть матір підняла голову з того місця, де вона сиділа разом із Девідом, склавши руки на своєму вразливому тілі.

— Я ж казав тобі не кричати, — мовив батько, як налякана дитина, зиркнувши в материн бік. — Розумієш, той навіжений прийшов на поминальну по твоїх братах службу, і мене це роз’ятрило. Я відчув сором, я вирішив, що годі йому нас мучити. Я хотів убити його власними руками, коли вже ані люди, ані влада не хотіли робити це за мене. Я пішов з ножем, але коли наблизився до нього, він жбурнув мені в обличчя вміст своєї тарілки. Той, кого ви вбили, ледь не осліпив мене.