Читать «Рибалки» онлайн - страница 153

Коли баррістер Біодун навідав мене перед першим слуханням моєї справи, він порадив мені зосередитися на чомусь іншому: на вікні, на поруччі загородки — на чому завгодно. Вартові, чоловіки в коричневих хакі, привели мене на зустріч із ним, моїм адвокатом і батьковим старим другом. Він завжди приходив до нас із усмішками й поважною впевненістю, які мене іноді дратували. Вони з моїм батьком увійшли до маленької кімнатки, де я приймав відвідувачів, а тим часом молодший вартовий запустив секундомір. Те місце мало густий запах, що часто нагадував мені шкільну лятрину — запах застояного лайна. Баррістер Біодун сказав мені не хвилюватися, бо ми виграємо справу. Він також сказав, що на суддю тиснутимуть, бо ми поранили одного з солдатів. Він завжди виглядав упевнено. Але в останній день мого прискореного суду баррістер Біодун не усміхався. Він сидів нахмурений і серйозний. Гама емоцій, що грали на його обличчі, була зерниста й нерозбірлива. Підійшовши туди, де ми з батьком стояли в кутку судової зали, коли той розкрив мені таємницю свого ока, він сказав:

— Ми зробимо все, що зможемо, а решту доручимо Богові.

Додому ми їхали в фургоні пастора Коллінза. Він приїхав, щоб забрати мене, батька й містера Байо, котрий майже повністю покинув власну родину в Ібадані, постійно навідуючись до Акуре з надією, що вони доб’ються мого звільнення, і він візьме мене з собою до Канади, де живе зі своїми дітьми. Я ледве міг йог впізнати. Він став геть несхожим на чоловіка, якого я востаннє бачив, коли мені було чотири чи скількись там років. Його обличчя посвітлішало, а ниточки сивого волосся всіяли голову з обох боків. Коли він говорив, то робив такі паузи між реченнями, як той водій, що тисне на гальма, скидає швидкість, а тоді рушає далі.

Ми їхали у фургоні з назвою нашої церкви — Церква Божественного Зібрання, Араромі, Акуре — і її девізом: «Заходьте як є, виходьте оновленими», що був написаний на його боці жирними літерами. Вони майже не говорили зі мною, бо я коли й відповідав, то кивками. З того дня, як мене вперше забрали до в’язниці, я почав уникати розмов з батьками й містером Байо. Я не міг насмілитися звернути до них обличчя. Те, що я стратив своє спасіння — перспективу нового життя в Канаді, — вдарило батька так сильно, що я часто дивувався, як йому вдавалося зберігати такий спокій, ніби його це не стосувалося. Здебільшого я звірявся своєму адвокатові, чоловікові, чий голос був тонкий, мов у жінки, і котрий часто запевняв, випереджаючи всіх інших, що мене скоро випустять, рефреном повторюючи слова «не встигнеш і кліпнути».

Але коли ми їхали додому, я не зміг утримати питання, що пульсувало в моїй голові, і сказав:

— Обембе не повертався?

— Ні, — відповів містер Байо, — але він скоро повернеться. — Батько наче хотів щось сказати, але містер Байо випередив його, додавши: — Ми послали по нього. Він повернеться.