Читать «Рибалки» онлайн - страница 154

Чiґозі Обіома

Я хотів спитати, де вони його знайшли, але батько сказав: «Це так». Я почекав, а тоді спитав у батька, де його машина.

— Віддав Боде в ремонт, — коротко відказав він. Він розвернувся й упіймав мій погляд, але я відвів очі. — Щось із заглушкою, — сказав батько. — Серйозна така заглушка.

Він сказав це англійською, бо містер Байо, бувши з народу йоруба, не розумів іґбо. Я кивнув. Ми виїхали на дорогу, яка була така вибита й вимита, що пасторові Коллінзу, як і решті водіїв, доводилося вихляти аж на узбіччя, щоб уникнути зяючих пащ. Поки він обережно кермував під самою стіною чагарів — здебільшого слонової трави — їхні гілки стукотіли в бік фургона.

— З тобою добре поводяться? — спитав містер Байо.

Він сидів разом зі мною на задньому сидінні, а проміжок між нами був завалений брошурами, християнськими книжками й рекламними листками, на більшості яких виднілися однакові зображення пастора Коллінза з мікрофоном у руці.

— Так, — відповів я.

Хоч мене не били й не гнобили, я почувався так, ніби збрехав, тому що образи й словесні приниження я таки чув. У перший день у в’язниці, між невтішним плачем і несамовитим стукотінням мого серця, один з охоронців назвав мене «малим убивцею». Але той чоловік зник скоро потому, як мене посадили до порожньої камери без вікон, але з ґратами, крізь які я не бачив нічого, крім інших камер з людьми, що сиділи в них, як звірі у клітках. У деяких камерах не було нічого, крім в’язнів. У моїй був затертий матрац, відро з кришкою, в яке я випорожнювався, і каністра з водою, котру наповнювали раз на тиждень. У камері навпроти моєї сидів світлошкірий чоловік, обличчя й усе тіло якого вкривали рани, шрами й бруд, надаючи йому жахливої зовнішності. Він сидів у кутку своєї клітки й дивився порожнім поглядом у стіну з відсутнім виразом обличчя, ніби в кататонії. Пізніше той чоловік стане моїм другом.

— Бене, ти хочеш сказати, що тебе жодного разу не вдарили й не штурхнули? — спитав пастор Коллінз після того, як я ствердно відповів на питання містера Байо.

— Ні, сер, — сказав я.

— Бене, кажи правду, — промовив батько. Він зиркнув назад. — Будь ласка, кажи правду.

Я знову зустрівся з ним очима і цього разу не зміг відвернутися. Замість того щоб говорити, я заплакав.

Містер Байо потягнувся до моєї руки й стис її, приказуючи:

— Пробач, пробач. Ma su ku mo — не треба плакати. — Він розкошував, коли говорив зі мною і моїми братами мовою йоруба. У свої попередні відвідини Нігерії, в 1991 році, він часто жартував, що ми з братами, усього лише діти, вивчили йорубу, мову Акуре, краще за своїх батьків.

— Бене, — погукав своїм лагідним голосом пастор Коллінз, коли фургон підібрався до нашого району.

— Сер, — відізвався я.

— Ти є і будеш великою людиною. — Він підняв одну руку від керма. — Навіть якщо тебе засадять туди — я сподіваюся, що таки ні, і що Господь такого не допустить…

— Так, амінь, — втрутився батько.

— Але коли таке й станеться, знай, що немає нічого величнішого, нічого шляхетнішого, ніж постраждати за своїх братів. Ні! Нічого величнішого за це нема. Наш Господь каже: «Бо немає більшої любови, аніж у того, хто страждає за друзів своїх».