Читать «Рибалки» онлайн - страница 141

— Рибалки! — загукав пастор Коллінз, щойно побачивши нас, і скинув руки в повітря.

— Сер, — хором відгукнулися ми з Обембе. — Доброго вечора, пасторе.

— Ehen, діти мої. Підійдіть та привітайте мене.

Він трохи встав, щоб потиснути нам руки. У нього була звичка тиснути руки всім, з ким він зустрічався, — навіть малим дітям — з певною і незвичною поштивістю й скромністю. Якось Ікенна сказав, що пастор зовсім не плохенький дурник, а скромний лиш тому, що є «заново народженим». Він був на кілька років старший за батька, але нижчий і міцніше збудований.

— Пасторе, коли ви прийшли? — спитав Обембе, блискаючи усмішкою й стаючи поруч із ним. Хоч ми й викинули сорочки на звалище за парканом, від мого брата пахло травою есан, потом і ще чимось. Від його запитання пасторове обличчя посвітлішало.

— Та вже довгенько сиджу, — відповів він. Пастор глянув на годинника, що сповз рукою на зап’ястя. — Прийшов, мабуть, о шостій, або ні, десь за п’ятнадцять шоста.

— Де це ваші сорочки? — здивовано спитала мати.

Я злякався. Ми не спланували оборону і навіть не подумали про неї, а сорочки викинули тільки тому, що їх заляпала кров Абулу, і ми увійшли до будинку в кедах і шортах.

— Це все спека, мамо, — трохи помовчавши, сказав Обембе. — Ми геть змокли від поту.

— А ще, — продовжувала вона, зводячись на ноги й уважно нас оглядаючи, — Бенджаміне, подивися на себе, чого це в тебе вся голова запорошена?

Усі очі звернулися до мене.

— Кажи, де ви були.

— Грали у футбол на полі коло школи, — відповів Обембе.

— Ой лишенько! — скрикнув пастор Коллінз. — Оті вже мені вуличні футболісти!

Девід почав знімати сорочку, чим відволік увагу матері.

— Чого це ти? — поцікавилася мати.

— Спека, спека, мамо. Мені теж жарко, — відповів він.

— Жарко, кажеш?

Він кивнув.

— Бене, увімкни йому вентилятора, — наказала мати, а пастор тільки засміявся. — І бігом ідіть обидва до ванної та добре вмийтеся!

— Ні, ні, дай мені, — закричав Девід. Він похапцем притягнув стільчика, приставив його до стіни, до якої був прикріплений умикач, заліз на стільця й повернув ручку за годинниковою стрілкою. Вентилятор ожив і зашумів.

Девід урятував нас, бо поки всі дивилися на нього, ми з братом вислизнули до своєї кімнати й замкнулися там. Хоч ми й перевдягли шорти навиворіт, щоб приховати плями від крові, я боявся, що мати, котра часто все з’ясовувала, коли ми щось були накоїли, і тут зрозуміла б геть усе, якби ми простояли перед нею на секунду довше.

Електрична лампа, яку ввімкнув мій брат, коли ми ввійшли до кімнати, змусила мене на мить зіщуритися.

— Бене, — сказав він, і його очі знову сповнилися радістю. — Ми це зробили. Ми помстилися за них — за Іке й Боджу.

Він знову захопив мене у теплі обійми, а я поклав голову на його плече й відчув гаряче бажання заплакати.

— Знаєш, що це значить? — сказав він тоді, відсунувшись трохи назад, але тримаючи мене за руки.

— Esan — відплата, — сказав він. — Я багато читав і знаю, що без цього наші брати ніколи б нам не пробачили, і ми ніколи не були б вільними.