Читать «Рибалки» онлайн - страница 139

Поки ми дивилися, як його тіло повільно відпливає геть, вивергаючи кров у потемнілі води, наче поранений левіафан, ззаду почулися голоси, що гучно говорили мовою гауса. Ми крутнулися назад і побачили обриси двох чоловіків, що бігли до нас, махаючи ліхтарями. Перш ніж ми встигли переставити ноги, один з них уже став коло мене, схопивши ззаду за штани. Від нього важко й приголомшливо війнуло випивкою. Він повалив мене на землю, говорячи щось поспішливою дріботливою мовою, якої я не розумів. Я побачив, як мій брат біг уздовж дерев, гукаючи мене на ім’я, а другий чоловік спотикався за ним слідом. Мій же тримав мою ліву руку, мов кліщами, і здавалося, що, коли я смикнуся сильніше, вона просто відірветься. Намагаючись виборсатися з його захвату, я схопив вудилище й ударив чоловіка гачком з усією відвагою, на яку спромігся. Він закричав і затупав навколо мене, шаленіючи від болю. Його ліхтар упав на землю й на мить висвітив його чобіт. Я зразу добрав, що це один із тих солдатів, яких ми на днях бачили на річці.

Мене оповило вихором страху. Переляканий, я побіг звідти якнайшвидше, між будинками й стежками у траві, аж поки не наблизився до хирлявого фургона Абулу. Тоді я спинився, упер долоні в коліна й почав набирати ротом життя, повітря, спокій — усе разом. Схилившись чи не до землі, я побачив солдата, що був погнався за моїм братом — тепер він біг назад, до річки. Напівзігнувшись, я кинувся за фургон Абулу, щоб укритися там, а моє серце калатало від страху того, що він міг мене помітити, проходячи повз. Я нерухомо трохи почекав, уявляючи, як він зараз підійде й витягне мене з-за фургона, але що довше я чекав, то більше мене втішала думка, що він не міг мене запримітити, бо навколо фургона не було жодного вуличного ліхтаря, а найближчий із тих, що були, стояв розбитий і зігнутий, а навколо нього вилися мухи, наче стерв’ятники, що збираються над падлом. Потім я проповз через невелику ділянку палого листя між фургоном і яром за нашим двором, а тоді помчав додому.