Читать «Рибалки» онлайн - страница 140

Знаючи, що матір мала вже зачинити крамницю й повернутися додому, я обрав дорогу через задній двір і свинячий вигін. Далекий місяць освітлював ту ніч так, що дерева стояли страшні — як чудовиська з темними головами з нерозрізненними рисами морд. Коли я наблизився до нашого паркану, повз мене промайнув кажан, і я провів його очима до будинку Іґбафе. Я згадав його діда — єдиного, хто міг бачити, як Боджа падав у колодязь. Він помер у заміському шпиталі ще у вересні. Йому було вісімдесят чотири. Перебираючись через паркан, я почув шепіт. То був Обембе. Він сидів у дворі під стіною й чекав на мене.

— Бене! — голосно прошепотів він, піднімаючись із приступки коло криниці.

— Обе! — погукав я до нього, зіскакуючи з паркану.

— Де твоя вудка? — спитав він, намагаючись віддихатися.

— Я… покинув її там, — прозатинався я.

— Нащо?!

— Вона застрягла в руці того чоловіка.

— Справді?

Я кивнув.

— Той солдат ледь мене не схопив, от я й ударив його нею.

Мені здалося, що брат мене не зрозумів, тож коли він вів мене до помідорної грядки на задньому дворі, я розповів, як усе сталося. Ми познімали заляпані кров’ю сорочки й закинули їх у кущі за парканом, як підкидали в небо повітряних зміїв. Мій брат узяв свою вудку, щоб сховати її за грядками, але коли він увімкнув ліхтаря, я побачив нанизані на гачок намистинки скривавленої плоті Абулу. Він постукав гачком бо стіну, щоб збити їх, а я скрутився під парканом, і мене вирвало на землю.

— Не хвилюйся, — сказав він, а цвіркуни підкреслили його слова. — Усе закінчено.

— Усе закінчено, — повторив чийсь голос у моїх вухах. Я кивнув, а мій брат кинув свою вудку, ступив уперед і обійняв мене.

16

Півні

и з братом були півнями.

Створіннями, які піють і будять людей, оголошуючи про закінчення ночі, як природні годинники, але котрих за їхню службу забивають на поживу людям. Ми стали півнями після того, як убили Абулу, але процес перетворення на півнів насправді почався через кілька секунд після того, як ми зайшли з городу до будинку й побачили там пастора Коллінза з нашої церкви, який прийшов нас навідати і котрий з’являвся ледь не щоразу, коли щось траплялося. Його поранена голова і досі була замотана бинтами.

Він сидів у вітальні в кріслі коло вікна, розкинувши ноги так, що між ними примостилася Нкем, граючись і балакаючи собі без угаву. Побачивши нас, він закричав своїм низьким, розкотистим голосом. У той же час мати, що вже почала непокоїтися й думати, де нас носить, і котра закидала б нас питаннями, якби не присутність пастора, тепер тільки кинула зацікавлений погляд і легенько зітхнула.