Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 51

Ми стоїмо на пагорбку. Інга опустила очі і старанно розриває носком черевика порослу мохом купину, посеред якої вип'явся кошлатий пагінець модрини. А я тим часом милуюся її смаглявим обличчям, чіткими обрисами губ, чорним волоссям, зібраним у пишний «хвіст». Дивно: раніше я чомусь не помічав усього цього. У нас у класі теж є вродливі. Ну хоча б Натка Подолян, чи Катерина Вознюк. Але Натку я недолюблюю за її нестримну примхливість, а Катерину — за таку ж нестримну язикатість. На всіх інших я просто не звертав уваги. А Інга… Інга якась особлива. Навіть не можу пояснити, яка вона…

— Дивися, он, під скелею, робітники. — Я кажу це тільки для того, щоб розвіяти мовчання, яке вже стає настерпними. — Цікаво, що вони там роблять?

— Правда, — підводить очі Інга. — Подивимось?

Скеля стоїть посеред зеленої рівнини. І скидається вона на скоцюрбленого динозавра, який поволі виповзає на узвишшя. Ми біжимо до неї пологим схилом, поцяткованим дрібним жовтавим камінням, нашпигованим якимись мінералами, схожими на коричневі скельця. Ці скельця відбивають різнокольорові промінці і тому здається, що каміння раз по раз зблискує міріадами маленьких зірочок.

Біля підніжжя скелі один з робітників трощить відбійним молотком кам'яну жилу, що відходила далеко в долину. Високий русявий чоловік цей поводився з молотком, наче з іграшкою — що мене дуже вразило. Колись, ще в Дністровську, батько давав мені потримати в руках відбійний молоток, і тоді я дуже здивувався, що комусь вистачає сили працювати ним цілий день.

— Ви що, хочете зрубати її? — поцікавився я, дочекавшись, коли стихне гуркіт молотка.

— Зрубати? Тоді роботи вистачило б до весни, — усміхнувся парубійко. — Ні, моя справа — зробити шурф. Потім сюди приїдуть вибухівники, закладуть вибухівку і від скелі не залишиться й сліду.

— А вона красива, — несподівано каже Інга. — Такої тут більше нема.

Робітник здивовано глянув на неї і, не випускаючи з рук молоток, відійшов на кілька кроків назад.

— Справді, красива, — знову усміхнувся він. — Бачиш, а я навіть не придивився до пуття.

— І ніяк не можна залишити її?

— Ні, обійти її майже неможливо. Це залізниця, а не шосейка, де можна робити які завгодно вигини. А ти, рицарю, звідки? — запитав мене.

Я назвав місто і пояснив, що приїхав сюди до батька, на канікули.

— Майже земляки, — хитнув кучерявою головою робітник. — Я з Миколаєва. — Після школи обов'язково приїжджай сюди.

— Не знаю… Мабуть, треба буде вступати до інституту.

— А я порадив би приїхати. Попрацюєш, а тоді вже — за науку. Бачиш он, залізниче полотно? Що б там у житті не сталося, а завжди пам'ятатиму: ота залізниця, яка підходить до Норданського комбінату, — моя. Сам будував. Так що подумай над цим, рицарю. Він знову взявся за свій відбійний молоток, а ми з Інгою постояли ще трохи і подалися до залізниці, яка обривалася за півкілометра від скелі.

— А справді, ким ти хочеш бути? — запитала Інга.

— Не знаю. Взагалі-то в мене була мрія…

— Яка? Ну скажи-скажи, це ж цікаво.