Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 53

— Напевне, ходити з ним у тайгу дуже цікаво?

— Напевне, — зітхає Чингіс. — В тому-то й річ, що по-справжньому в тайгу з ним я ще не ходив. Так, блукали неподалік селища. А хотілося б на весь мисливський сезон.

Ми увійшли в смужку тайги, що пролягала між хребтом і річкою, і Чингіс заходився збирати хмиз. Я зрозумів, що він хоче розпалити в печі, і теж почав запасатися галуззям. Але одразу ж запитав, чи має він сірники. Почувши це, Чингіс поблажливо посміхнувся.

— У зимів'ї знайдемо все, що треба.

— Сірників там нема. І взагалі нічого нема.

— Не може того бути, — впевнено відповів Чингіс. — Якщо там нічого не лишилося, то в хаті побувала лиха людина. Яку не можна пускати в тайгу.

На щастя я помилився. Щойно ми увійшли до зимів'я, Чингіс миттю видобув звідкись з-за пічки підіржавлену, але ще досить гостру сокиру. Потім порився у закапелку і видобув невеличкий целофановий пакетик, у якому була пачка сірників, дрібка солі, шматок пожовклої газети на розтопку і навіть кілька чорних, майже закам'янілих сухарів.

— Ми візьмемо не більше двох сірників, — сказав Чингіс. — Сіль і сухарі не чіпатимемо. Ними може скористатися лише той, хто прийде сюди голодним після далекої дороги. Незважаючи на те, що поруч місто.

— А хто залишив усе це у хатині?

— Сокиру, мабуть, ще Вічний Мисливець, Коли зимував тут. А сіль і сухарі — той із мисливців, хто навідувався останнім. Такий закон тайги. Іноді взимку на деревах підвішують невеличкі ящики, в які кладуть шматки мороженого м'яса, ножі й сірники. Теж на той випадок, коли хтось потрапить у скруту. Такі склади влаштовують біля мисливських стежок.

— І ніхто не забирає звідти м'ясо?

— Ніхто. Такий закон тайги.

Ми, як могли, підремонтували піч і запалили в ній. Через кілька хвилин по хатині почав розвіюватися терпкий запах лісового вогнища, а разом з ним — і тепло. У відчинені двері ми бачили тайгу. Світило тепле сонце, зеленіла трава, червоніли кущі богульника. Ми сиділи в хатині біля самісінької печі і вдавали, що це пристановище рятує, нас, змерзлих і знесилених, від палючого морозу, від погибелі.

Ми ламали і підкидали у вогонь сухе гілляччя й обмірковували, як би поводились, якби доля справді закинула нас далеко в тайгу, і йшлося на люту зиму. Що б ми вчинили тоді, як рятувалися? Власне, все це більше цікавило мене, ніж Чингіса, проте він досить охоче фантазував разом зі мною. І, слухаючи його, я щораз більше переконувався у тому, як багато знає цей хлопчина, скільки всіляких премудрощів перейняв від свого діда-мисливця, як уважно придивляється до поведінки старших, запозичаючи їх досвід. Зрештою, ми однолітки. Я теж живу на березі річки, а навколо нашого містечка — придністровський степ. Але що я знаю про життя рибалок? Або чабанів, які з ранньої весни до пізньої осені пасуть свої отари у степу, до далеких балках? І чи цікавився коли-небудь їх побутом, звичками, їх переказами, легендами?