Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 49

Я довго сиджу на ліжку, намагаючись збагнути причину цього дивного явища, хоча мати вже втретє наказує мені одягатися.

— Що сталося? — врешті-решт уривається їй терпець. — Невже не виспався? Не можна ж бути таким ледацюгою.

«Що сталося?» Якби ж я міг відповісти на це запитання. Або сам здатний був зрозуміти, що зі мною сталося.

Заплющую очі і пригадую обличчя Інги. її усмішку, розпущене волосся. Мені навіть вчувається її голос: вона завжди розмовляє зі мною якось несміливо, аж нібито пошепки. Чому ми так мало часу проводили разом? Чому так рідко бачилися? А через кілька днів нам з матір'ю вже треба від'їжджати.

Я зриваюся з ліжка і починаю гарячкове одягатися.

— Куди ти? — вражено запитує мати.

— Я недалеко. Треба навідатися до школи.

Це напівправда. Я справді навідаюся до школи, але поспішаю зовсім не тому, що не можу обійтися без цих відвідин. Мені хочеться пошвидше побачити Інгу.

— Тут, звичайно, чудово, — зітхає мати, не бажаючи з'ясовувати мої справжні наміри. — І місця чудові. І люди. Але треба повертатися до Дністровська. Сам знаєш: дома стільки роботи! Хоч сьогодні пакуй валізки.

— А батько мріє про те, щоб ми перебралися сюди назавжди. Він говорив з тобою про це?

— Говорив, — ще проникливіше зітхнула мати. — Але я не погодилася. Хоча знаю, що ти його підтримуєш.

— Я вагаюся, — дипломатичне зауважую я, добре розуміючи, що від мене в цій складній справі мало що залежатиме. Все одно рішення буде за батьком. Остаточне рішення, ясна річ.

— Я, вважаю, що людина повинна жити не там, де вона збудувала три-чотири будинки, а там, де народилася і де од віку вічного живе її рід. її народ. Ми з тобою — українці. І батьківщина наша над Дністром, а не над Амгунню. Ти вже досить дорослий, щоб з тобою можна було говорити і про такі речі.

— Наша батьківщина над Дністром. Але й над Амгунню теж, — ще «дипломатичніше» зауважую я, відчуваючи, що мені не хочеться втрачати дорогоцінні хвилини на цю полеміку. Хоча водночас відчуваю, що мати має рацію: людина повинна жити там, де споконвіку жив її рід. Чингіс, напевне, теж погодився б із цим. Навряд чи він зміг би прожити решту свого життя над Дністром, де вже ніколи не зможе побачити оленя, навіть «на відстані трьох пострілів рушниці».

— Але ти добре розумієш, що саме я маю на увазі, — майже благаюче дивиться на мене мати. Так їй хочеться, щоб я погодився з нею, не встряваючи в полеміку.

— Якщо хочеш, давай спакуємо наші валізки вже сьогодні ввечері. — Батько подався у відрядження до Хабаровська. Там у нього якісь невідкладні справи, і ми не впевнені, що він встигне повернутися сьогодні чи завтра. Може статися так, що зустрінемося з ним уже в аеропорту. Тому мати, напевне, хвилюється. — Приготуємо їх заздалегідь і сидітимемо на них, наче на вокзалі.