Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 52

Трішечки повагавшись, я все ж таки розповів їй про свою дивну, просто-таки абсурдну мрію-жарт — проїхатися на верблюді по Дерібасівській, центральній вулиці Одеси. І ми довго сміялися, уявляючи, як проїдемо на тому верблюді удвох: вона на одному горбі, а я на другому. А коли вдосталь насміялися, вона майже крізь сльози знову запитала: «А справді, ким ти хочеш бути?»

Я вже мав намір видати ще одну «геніальну» ідею. Але Інга глянула мені у вічі і заперечливо похитала головою.

— Тоді треба говорити чесно, — зітхнув я. — А якщо чесно, то не знаю ким.

— А я хочу стати лікаркою. І ти ніколи не казатимеш мені неправди, добре?

— Добре, — погодився я.

— І ким би ти не став, ми обов'язково навідаємося до Нордана.

— Добре. Що б не сталося, я приїду сюди.

Ми мовчки дивилися на колію, що виринала з-за вигину долини. І я намагався уявити нас обох через десять років. Через десять, років! На цьому ж місці!

23

Довго вмовляти Чингіса не довелося. Щойно розповів йому про мисливську хатину, як він одразу ж пояснив, що в ній зимував кілька зим Вічний Мисливець, і запропонував навідатись туди. Ясна річ, я одразу ж погодився.

Першим через місток пішов Чингіс. Він тримався так упевнено, ніби все життя тільки те й робив, що балансував на колодах над водоспадами. Щоправда, тепер до однієї з колод було прибито кілька обв'язаних канатом рейок й утворилося щось схоже на поручень, за якого, в разі потреби, можна було вхопитися. Та не скажу, щоб від цього я почувався на «Романовому містку» (так уже почали називати його в Нордані) упевненіше. Навіть незважаючи на те, що був тут не один.

— Тобі сподобалася ця хатина? — запитав Чингіс десь посередині містка. Він обернувся до мене, й голос його був цілком спокійним. Мене це так вразило, що не одразу збагнув, що він має на увазі.

— Так, — відповідаю після якоїсь миті вагання. — Але мені важко повірити, що самотня людина наважилася б перезимувати у ній. Звичайно, тепер, коли поруч ціле місто… Але раніше міста не було. І ваше село — Еймон — теж кілометрів за шість звідси, за річкою.

— Мисливців це не турбує. Вони звикли до самотини. До того ж, зимів'я це недалеке. Іноді мисливці зимують за п'ятдесят кілометрів від найближчої оселі. Або й далі.

— І ти теж наважився б зимувати так?

— Кожен мисливець мріє про своє власне зимів'я, — мовив Чингіс уже на тому боці річки, коли ми спускалися зі скелі. — І взагалі, в цьому нема нічого надзвичайного. Рушниця, побільше набоїв, хороша собака… Що ще потрібно? Вічний Мисливець рідко бував у селищі. Сам казав, що більша частина його життя минула в тайзі.

— Я так не зміг би.

— Це лише здається. Ти ще не вмієш «говорити» з тайгою, тому й побоюєшся її.

— Що це означає: «говорити з тайгою»?

— Мій дід вважає, що коли мисливець добре знає тайгу, то вона розповість йому про все, що його цікавить. Крім того, мисливець повинен навчитися говорити зі звіром, якого полює, з деревами, з багаттям, біля якого відпочиває.

— І що, так воно й буває насправді, говорять?

— Звичайно. Колись мене теж дивувала звичка Вічного Мисливця примовляти до річки, до човна, до собаки, рушниці… Він здавався мені страшенним диваком. Але згодом я зрозумів, що дід звик ставитися до всього, що оточує його, як до живих істот. От він знімає зі стіни рушницю і каже: «Ну що, давай, старенька, подивимося, що там у тайзі діється. Давно не навідувалися туди. Знаю, що без діла тобі сумно. Але ж і мені не весело. І так весь Еймон вважає, що ми своє відходили. Дарма він так вважає…» Хіба не дивно?