Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 55
Галина Бабич
Та й я морочу голову читачеві, усі викладачі добре це знають, краще кілька слів про атмосферу. Напружена. Абітурієнт боїться екзаменаторів, а ті в свою чергу — служби безпеки. За радянських часів: об'єктивність і справедливість — понад усе.
Опинившись в аудиторії з двома жін-ками-екзаменаторами, Іван Митрофанович не звертав на них жодної уваги, скажу вам більше, його навіть не цікавило, хто і як пише. Чоловік думав про дітей. Як долетіли, чи зустрів їх брат, як влаштувалися. Для порядку один раз пройшовся по аудиторії, тоді сів за стіл читати газету.
— І чого ви, шановні (на жаль, не знаю імені й по батькові), як маятник, ходите весь час по аудиторії? — запитав молодшу.
— Щоб не списували!
Якомога тихіше старий зашепотів:
— Нехай хтось і спише. Наче ви не знаєте, що цього року конкурс мінімальний. Сам декан відверто сказав.
Молодша екзаменаторка, мало сказати, обурилася. Обличчя вкрилося плямами, аж браслетки зацокотіли: цок-цок-цок. їх до біса було на обох зап'ястках.
Іван Митрофанович пильніше придивився до неї. Вона навіть вродлива. Не сподобалася лише спідниця зі шкіри. Нормальні люди (як мій батько) з такої шкіри шили чоботи, — подумав.
«Я таки не в часі! Не в теперішньому часі... Треба погасити якось міні-кон-флікт.»
— Як вас, шановна, величати?
— Вікторія Анатоліївна!
— Прегарно, милозвучно...
Вікторія Анатоліївна звикла не до таких банальних компліментів, а тому, ігноруючи діалог, підійшли до колеги старшої за віком, огрядної жіночки, про яких кажуть: спочатку в дверях з'явиться бюст, потім вона сама. І ще одна портретна деталь: на голові — копиця жовтогарячого кольору. Іван Митрофанович вмить детермінував: пожежна машина.
— Стелло Павлівно! Професор наш — антипедагог. Щойно мені таке брякнув.
— Не звертайте, Вітусю, уваги. Наші професори сьогодні — суцільні диваки. Не те що колись було.
Сказала і по рядах — цок-цок-цок (у неї черевички на високих підборах).
— Мамаша! — перехопив її морячок. — Слово «абітурієнт» пишеться з м'яким знаком?
Стелла Павлівна спочатку скипіла, а потім стримано підійшла до морячка і щось пошепки йому сказала.
Іван Митрофанович того не чув, проте міг би і спросоння переказати дослівно.
— У цій аудиторії ні тьоть ні дядь, а тим більше мамаш немає! Є екзаменатори. Надалі з подібними запитаннями не звертатися!
Аудиторія принишкла, з усіх сил напружувала свій мозок, а головне — пам'ять, щоб замість білого аркуша з'явилося те, що ми називаємо «твір».