Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 48
Галина Бабич
Сьогодні Поліна Олександрівна знає, що часто люди говорять одне, а роблять інше. А тоді. сміливо сіла в човник. Ось і темно-зелена травиця протилежного берега заблищала килимом. Подував легкий вітерець. Дівчинка щасливо усміхалася, ступаючи на зелену м'яку подушку.
Хлопці швиденько вичерпали воду і тієї ж миті погребли назад, залишаючи позад себе на воді білясту смугу. Спочатку Поліна нічого не зрозуміла, вернуться. Чує:
— Так тобі й треба, падлюко!
— Кого це стосувалося? Це ж про мене!
Річка не широка, але глибока, плавати дитина не вміє.
А халамидники регочуться так, аж луна котиться в Кокорі.
— Тепер знатимеш, відміннице, як не давати гарним хлопцям списувати!
Поля плаче, Ядзя на другому березі — також. Спершу вона благала хлопців, навіть страхала батьком-директором. Регочуть. Плачу малого дівча за тим реготом не чути. Спливає час, вже й вечоріє. Бовдури знай собі купаються, пірнають, у пісок замуровують себе, бігають по берегу, знову льопаються у воді.
— Це тобі, Полю, на згадку про вчорашню контрольну! Чуєш, жабо!
Злою радістю помщаються. Полю взяли такі жалі! А з того берега голос:
— Ей ти, відміннице! Незабаром з річки вийде мрець, дядько Степан, що втопився торік. Він щоразу виходить о цій порі!
І знову регіт.
Поліна Олександрівна через багато-багато років чує цей голос і регіт, бачить перед очима тупе і дике єство отих двох, що ненавидять усіма клітинами свого серця й мозку.
А на протилежному березі дівча тремтить і від страху, і від холоду.
— Скажи Вірі Григорівні, що ти не ангел, ти падлюка! Чуєш?
Гуп... гуп... гуп... Мрець-потопельник з'являється...
— Вони злою радістю помщаються мені. помщаються вони, а не я.
— Паць, паць, паць, проклятуща!
Це голос Мотрі Литахи. Кличе додому свинку. Жінка ніколи її не годувала, казала: «Тварюка сама собі знайде харч». Тож свинка бігала куди їй заманеться, паслась усюди: на сусідських грядках (тоді здіймалися сварки і бійки), на вулиці, на березі біля річки. Свинка набирала вагу не тільки травою і лободою — на березі було багато ряски, молюсок.
У Поліни з'явилася надія, коли зачула «паць, паць». Зібравши всі сили, не своїм голосом заволала:
— Тітонько Мотре! Тітонько Мотре!
Та вмить все зрозуміла.
— Сироту обіжать, гицелі! Ану сідайте у те дране барило! Одна нога там, друга — тут!
Поля тільки й пам'ятає, як червоні шорсткі руки тітки Мотрі взяли її і понесли додому.
Стара
Раїса Іванівна дуже любила абрикоси. Колись прочитала: «У Тібеті жодна дівчина не вийде заміж за хлопця, на обійсті якого не росте абрикосове дерево».
Як кінець липня — у Києві їх багато — херсонські, вінницькі, броварські, яго-тинські. Невинна чистота і запах жовтавих солодощів — ось що таке херсонські абрикоси, що їх продають на кожному ринку.
— Забереш черевики з майстерні і купиш абрикоси й диню, — наказала стара своєму чоловікові, доктору економічних наук, лузаючи мигдалеві горішки.