Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 50

— Нелюд ти, Степане! Допоможи ж.

Що далі було, Рая не пам'ятає, бо на крик дитини збіглося мало не все село. Як у тумані, уже в Степановій машині, що везла до районної лікарні, чує:

— Ти не серчай, Оксано. До свальби заживе. Правда, хто її візьме? У батечка-приблуду вдалася. Не в тебе. Я часом так хочу через огорожу — і до тебе. Боюсь. Моя ноги поперебиває.

— Замовкни, нелюде! А Рая у мене красуня, не те, що твоя Зінька, курдупель кислоокий! Ти ще побачиш, що вийде з моєї Раєчки!

Мати, як у воду дивилася, не ту, що скаламутив чорнобильський реактор, не ту, що проковтнула наше село, коли будувалось Київське море, а в чисту Дніпрову, у якій не тільки купатися в радість, але й пити.

— Ох, яка вода була у Дніпрі — раз ковтнеш, а дванадцять разів застогнеш. Так от. Мати у воду дивилась. З її доньки вийшло не щось путяще, а тлумач із шанованого посольства. Поїздила по світу, багацько мов знає. Сам Д. руку цілував. А Степанова донька так і залишилася кислоокою Зінькою. З першим розлучилася, бо не могла народити. Взяла приймака, той покрикує, стусанів дає і дорікає: вляпався я в халепу, одружився з тобою. Сидить і плаче Зінька у заяложеному халаті (як оце у мене, тільки мій із дорогого шовку, а в неї — з баї). Признаюсь, жалко мені її.

Раїсі Іванівні не треба напружувати пам'ять, щоб пригадати щось. Стара ясно не тільки бачить, але й чує голоси своїх односельців, знає усі їхні імена. Де ви тепер, мої сільські естети і ревні моралісти?

У нашому селі ти, читачу, ніколи не був і ніколи не будеш, бо воно стало дном Київського моря. Але в ньому й не обов'язково тобі бути, щоб знати й таке.

Були в післявоєнні роки в селі незаконно народжені діти від німців? Були.

Але байстрям кололи очі саме моїй матері.

— Голяки голяками! Одне байстря і приблудна собака!

Байстря — це Раїса Іванівна, а собака, як собака, тільки гавкав басом і з довгими паузами: гав... гав... гав. Часто приносив до хати всяку здобич.

— Може, в матері про батька щось спитати? Неловко якось.

Риючись у комірчині, мала Рая знайшла незнайому їй книжку, а в ній фотокартку якогось чоловіка.

— Батько! — стрельнуло в думці.

Дівчинка розглядала збляклу світлину, на якій чоловік у шубі і. кіска на тімені.

Де той край, звідки він прийшов у наше село? Звідки він примчав? Хіба тільки для того, щоб зустрітися один раз з моєю мамою? Правду кажуть односельці: чужинець зробив свою справу, тобто Раїсу, був такий і нема. Дівчинку дуже зацікавила книжка. Слова їй нічого не говорили, бо написано не нашою мовою.

«Я розгадаю ті дивні слова і прочитаю.» Голова дитини з того часу тільки цим і була заповнена.

— Мамо! А це хто? — показала на пожовклу світлину.

— Не чіпай, доню, мертве, — крізь сльози промовила та.

Матері Раїси Іванівни не довелося купатися в успіхах дочки, дочасно померла. Раїса прочитала ту дивну книгу чужою мовою, бо закінчила факультет східних мов і тривалий час працювала в одному із посольств перекладачем.

— А батько мій, мабуть, пройдисвіт. Але добре, що він був.