Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 35
Галина Бабич
Дивишся на Лаврську дзвіницю. Дзвіниця як дзвіниця, гарно, що години підказує, годинника ж у Клима не було.
А директор:
— Ось Лаврська дзвіниця, діти, палає у ранкових сонячних променях! Це ж хтось її збудував! Дізнайтеся, прочитайте, другому розкажіть. Дивишся і видаєшся часом таким мізерним проти майстра, якого тепер возвеличує його витвір. Та кожному — своє. Без завклубом і вчителя на селі загине все народне. Збережімо його, воно звеличить вас. Як поклик мрії у юності не забудьте й утаємничені стіни приміщення, де навчалися.
Ми, як могли в тому віці, осягали і правду життя, і заняття Кметюка. Скільки ж води ще спливе в Дніпрі, перш ніж нарешті Клим Іванович збагне, що осягнув ті уроки не сповна.
У директора були свої таємниці, які ми не могли розгадати. Сім'ї не мав, жив один нагорі в навчальному корпусі. Студент Мегедь казав, що настрій директора можна розгадати просто: якщо чути флейту — директорові добре, якщо вона мовчить — зле. Ми зовсім не знали свого директора. Аж ось після зимових канікул у технікумі з'явився якийсь чоловік, назвався новим директором. Кметюка звільнено?! Нам не доповідали. Столи-пін? Чи щось інше? Не могли ж звільнити директора за такий інцидент, що його спровокувала Нонна. Інцидент важко зрозуміти, якщо не сказати кілька слів про однокурсницю Нонну. На відміну від усіх у групі, що мали освіту сім класів, Нонна мала середню освіту і атестат про закінчення музичної школи.
Не витримавши конкурсу в консерваторії, прийшла на клубне відділення тільки заради музики. Все інше її не цікавило. На всі «справи»: культосвітня справа, клубна справа, бібліотечна справа, сільськогосподарська справа, кіносправа та ін. Нонна як навіжена верещала:
— А навіщо?
Того дня, Клим Іванович добре пам'ятає, за розкладом останнє заняття мало бути художнє читання. До аудиторії зайшов старий, неохайно вдягнений чоловік з ватманом, гуашем і великою у клітинку хусткою до носа. Сів на стілець, голосно висякався, а тоді:
— Я вестиму у вас плакатну справу!
— А навіщо? (Звичайно, це Нонна.)
— А на те, моя красунечко, що в сільському клубі знадобиться.
— Я туди не поїду. Я вступатиму до консерваторії.
— Одне другому не заважає. А от ви мені заважаєте.
Старий знову висякався у клітчасту хустку і почав перекличку. Дійшовши до прізвища Шпігель, втретє висякався і сказав:
— Моя красунечко! З вашим прізвищем (Шпігель) і отим «навіщо?» вам потрібно не тільки мовчати, а й заткнутися.
І тут таке зчинилося! Одним просто заціпило, інші, як Остюк, щось спантеличено заперечували.
— Прізвище як прізвище.
— А це хто там нявкає?
Оце тобі дідусь, оце тобі плакатна справа! З нами так ніхто не розмовляв. Нонна в сльози, Остюк — в розгубленості. Клим підвівся з місця:
— То я пішов.
За ним посунуло ще кілька чоловік, здебільшого хлопці. Дівчата, як миші, причаїлися в очікуванні.
«Плакатна справа» не звернула ніякої уваги на Клима і тих, хто з ним, висякалася знову, пришпилила ватман до дошки і почала щось виводити великими літерами, завбільшки з її сопливу хустку. Клим того вже не бачив, а дівчата потерпали: то прапор, тепер плакатна справа.