Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 37

ХІІ. Мадам Тюлілю

Як і обіцяв професор Шумейко, розділ написано у формі листа (на жаль, не надісланого) до продавця Печерського райторгу Лідії Олександрівни.

«Нас, потовчених життям, носило по світу. Та згадаємо п'ятдесяті роки минулого століття, клубне відділення, згадаємо і Вас. Не вирвати з нашої пам'яті Вас, Лідіє Олександрівно! Несміливою квіткою уже тоді проростала наша до Вас любов. Чому? Читач зараз дізнається. Голодні, виснажені, ми подалися до столиці за знаннями. Якщо Бог і посилає людям милість, то нам він послав її у Вашій особі. Ви смертельно ризикували, як продавець гастроному, даючи у борг не тільки тюльку і ліверку, а й іншу їжу, аби ми змогли дожити до убогої стипендії.

Це нам, кнурам, дало підстави проміж собою називати Вас «мадам Тюлілю», бо коли хтось із нас підходив до Вашого прилавка, Ви тільки кутиками губ усміхалися і питали:

— Вам тю-лі-лю, тобто тюльку і ліверку?

Ми не просто — кнури, ми садюги-кну-ри, якщо таку молоду і вродливу жінку в блакитному береті, світлій крепдешиновій сукні, отороченій по коміру мереживом, називали мадам Тюлілю. Було, люди добрі і приятелі, у цій жінці щось від ікони: довга пташина шия, з разком недорогого намиста, туманець в очах. Стоїть собі за прилавком з солоними оселедцями, кількою і хамсою велична, м'яка і духмяна, як французькі булочки по шість копійок, які давала в кредит. Лідіє Олександрівно, Ви жінка не із сфери райторгу Печерського району. Ви інша. Не можемо підшукати підходящого слова.

Ми зізнаємося Вам: як усякий бідний студент рахує копійки, так і ми, перераховували свої борги, що Ви їх записували в зошит. Усе сходилося до мізерії. Дивує: як радянська система торгівлі могла породити подібне доброчинне явище у Вашій особі? Ми щиро жалкуємо, що так мало знали про Вас. Здогадувалися: чимось пов'язані з нашим директором, бо флейту він брав у руки після того, як вертався з гастроному на Цитадельній, де Ви працювали. Байдужість до грошей, вірніше наживи, будь-якої вигоди і доброта об'єднують Вас з нашим директором. Таких близьких і таких різних.

Усі красоти Печерська (а Ви їх знаєте!) ми готові кинути Вам до ніг, наша спаси-телько, як каже Фотинія!»

P.S. Панове! Не соромтеся говорити піднесено, надто тоді, коли йдеться про жінку.

ХІІІ. «Яка гидота!»

— Не піду я сьогодні, хлопці, на заняття. Занедужав я, — простогнав Кузьма Мегедь.

— Брешеш! Ледацюро, бісів сину.

— Та ви що, хлопці? Я так стараюсь, батька-інваліда шкода. Климе, тебе парторг кнуром обзиває, мене батько теж.

— Тягнись, кнуряко, на стипендію, на стипендію!

— От якби цього року скласти екзамени хоча б з однією четвіркою. Та не бувать цьому, про інше пофантазую.

— Ти ж хворий!

— Хворому не можна фантазувати чи що?

— От якби в сільському клубі була така машина: натиснув кнопку і полилася музика. Не ходив би Кузьма на той клятий баян. Не розказуєте, що було на комсомольських зборах — не треба. Я ж тоді, здається, хворів. Але сам здогадуюсь, що було. Чули флейту? Отже, на душі у директора гарно. Хочете інші прикмети?