Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 33

І вже до черниці:

— Фотиніє! Мерщій перевір усі груби!

А потім ні з сього ні з того почав виливати Шумейкові душу.

— Всі ви думаєте, що Кабздир — кам'яний стовп. Помиляєтесь. Досить одного чийогось сумного погляду, і в мене холоне кров. Я сам що бачив? Війна, служба, відбудова. У мене, Климе, зізнаюсь тобі, не те що сім'ї, простої жінки не було. Віриш?

— Вірю. Я ж нічого не маю, не знаю. Зайшов, щоб не вчадіти.

— От і добре. Я знав, що так буде, бо ти, Шумейко, пройшов військову службу і в тебе є поняття. Оце б'юся зараз як риба об лід із профспілками, хочу для сиріт організувати на час екзаменів безкоштовний обід у їдальні на Московській вулиці. Гарно я придумав?

— Дуже. Включіть обов'язково Миколу Остюка, хоч він і не сирота, є мати і дід. Голодний постійно.

— То він від голоду пер на Фотинію?

— То він Зіньку захищав.

— У такий спосіб? — словами Клима запитав парторг.

Розмова урвалася, бо повернулася Фотинія. На мигах передала, що все гаразд і вклякла, молячись «Богородице діво, радуйся...»

Як ми тільки її не називали! Мотя, Фотя, Тіна... Описати портрет Фотинії неможливо, бо об'єкт (термін коменданта) був як капуста, з ніг до голови у чорних шатах. Якась тінь зашушкана. Чорна хустка до брів, кілька довгих спідниць і балахон зверху. Очі — дві вуглини. З її зовнішності не можна визначити ні вроди, ні постави, ні кольору волосся, ні голосу (вона весь час мовчала), ба навіть статі. А оскільки комендант називав її Фотинією — виходило, що жінка. Безвідмовно, добротно, мовчки виконувала колишня послушниця жіночого монастиря свої функціональні обов'язки: прибирала в навчальному корпусі, дбала про наше тепло — опалювала груби, викладених старовинними кахлями, і в гуртожитку, і в навчальних кімнатах. Ще й за сторожа була. Ну як таку не любити? Я про студентів, за винятком Остюка, бо Коля Остюк любив Зінаїду Лугову. А тим часом Фотинія, проказавши ще й «Отче наш.», подякувала Богові, наостанці Леоніду Андрійовичу, що не лишили її самотньою. А колись про таке і слухати не хотіла. Згадала, як в один голос її товаришки просили: «Боронь, Боже, закохатися!» Вони, можна сказати, ненавиділи те, що називається коханням, ненавиділи усі його хтиві прояви. О! Це було давно! Господи! Дякую тобі, що не лишив мене самотньою! Коли одного пізнього вечора заглянув до її кімнати-келії Леонід

Андрійович, вона звела очі, бо раніше погляд був звернений тільки донизу. Фотинія розуміла, що до слова Божого цього чоловіка вона ніколи в житті не наверне. То й що? У їхніх стосунках немає звуків мрії, небесної гармонії. То й що? Ясно як день, це кохання без пестощів, поцілунків, але воно дало можливість очам жінки відірватися від землі і споглядати чарівні видива Дніпрових схилів, Велику Лаврську дзвіницю. Як кажуть поети: кохання без звуків і мрії. То й що? Христовою нареченою Фотинії вже ніколи не бути, а Леонід Андрійович — чоловік, що зможе її захистити. І вона щаслива.

— Слухай, Климе, німа заговорила!

— Ти про кого?

— Про кого, про кого? Про Фотинію, — веде далі Остюк. — І як заговорила! Я, розумієш, працюю, надриваюсь над баяном, Фотя біля грубки порається. Тоді повертається і, знаєш, так чітко і виразно: