Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 32
Галина Бабич
— Оце б двох волів із'їв!
— Ходімо в буфет зв'язківців! Пригощаю я, — Клим прикинув, чи вистачить на дві булочки.
— Ні, Климе, я!
Звідки вона взялася, Нонна з Подолу? Хитрюща, як усі євреї. Наче в кишені моїй побувала.
— Е ні, частую я! — зупинив Нонну педагог Корцов.
Буфет у зв'язківців і смачніший, і дешевший, і затишніший. Що вже й казати про булочки й чай.
Сіли. Навпроти нас — культосвітня богема (музиканти, хормейстер, балетмейстер, керівник драмтеатру). Душа товариства — скрипаль і домрист (в одній особі) красень Глушков. Вишукані манери, берет «а ля Боттічеллі» і ... футляр зі скрипочкою. Столик професіоналів.
Нонна і Валерій Андрійович їх розуміли з півслова — теж музиканти. Ми з Миколою — дилетанти в музиці. Хвала Богу, що хоч так була вона в нашому житті! Нам лишалося тільки захоплюватися грою наших педагогів і дивуватися: який же терпець треба мати, щоб навчати нас.
— Композицію слід почати останнім, а закінчити першим звуком. Так забезпечиться нерозривність гармонії і мелодики. Фуга, п'ятипальцева аплікатура, септимовий акорд, Вагнер, Штраус, Бетховен... — богема так і сипала музичною термінологією. Розмовляли, як ми з Миколою про городину: картоплю, цибулю, петрушку, щавель.
— Після зборів і булочок хочеться ще чогось!
— Мені також, Нонно!
— Знаєш, чого?
— Знаю! Музики, музики, музики! Сама я не можу, піаніно на плечі не покладеш, а Глушков завжди зі скрипкою.
— Подивись, футляр під столом?
— Під столом. Зараз приведу зв'язківців, хай ті попросять. їм не відмовить.
Авжеж. У залах цього приміщення, мабуть, багато підошов постиралося у вальсах, менуетах. Чули ці стіни, як гриміли марші, гімни, «Комуністичній партії хвала!», «Летите, голуби». Але такого вони ще не чули. Тобто нашого педагога Глушкова. Його скрипочка то тужила, то бриніла. Смичок і пальці вправно перебігали струнами, які мало не лопалися від напруги. Зв'язківці парадно виструнчилися, Нонна і Корцов дивилися один на одного і мліли з утіхи, буфетниця гірко плакала.
— Музика від майстра! Концерт закінчено! — виголосив берет «а ля Боттічел-лі» і вклонився.
Коли Шумейко з Остюком поверталися у гуртожиток, ще на вулиці Цитадель-ній почули, як великі дзигарі Лаврської дзвіниці пробили вісім разів. І як завжди, на центральних воротах сторож зустрів їх двома «руськими» словами: «ні зя».
— Нізя, то й нізя. Підемо через тунель. Нонні треба далі, на Поділ. Але ж вона не одна, з нею наш улюблений педагог Корцов.
Х. Фотинія
Коли мостилися спати, Остюк перелякався.
— Щось у нас димом тхне. Ще вчадіємо. Збігай, Климе, до Фотинії!
— А ти хіба не можеш?
— Наче не знаєш. Соромно мені їй на очі тепер показуватись.
— Гаразд.
Клим спустився вниз, у підвальне приміщення, кімнату-келію, де мешкала Фотинія. У дверях зіштовхнувся з парторгом. Свіжим, напахченим одеколоном. Клим просто отетерів, побачивши Каб-здира у Фотинії такої пізньої пори.
— Климе? Що ти тут робиш?
— Та... я до Фотинії. Дух диму якийсь у нас. Може, заслінку рано затулила у грубці? Чого доброго, ще вчадіємо.
— Ну ми це зараз перевіримо, ліквідуємо враз.