Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 30

— План по збору металолому ми виконали! Але премії, як обіцяно, не буде. Вийшов курйоз, який міг закінчитись трагічно! Студент Микола Остюк приніс на територію технікуму, а отже, і Києво-Печерського історико-культурного заповідника снаряд. Це ж добре, що моє досвідчене око враз визначило: об'єкт небезпечний. Я зразу ж саперів, міліцію. Вивезли, знешкодили. Ворог чигає на нас на кожному кроці! Не можна розслаблюватися ні на хвилину! Це ж би могли архітектурні пам'ятки світового значення вмить загинути!

— А про те, що Микола Остюк міг загинути? Про це ви подумали, — репліка з залу від технікумівської богеми.

— Сам же приніс!

— Не в усіх же, Леоніде Андрійовичу, таке досвідчене око, як у вас! — знову богема (педагоги з музики, хормейстерша, хореограф). Богема, вона і в 50-х залишалася богемою: ляпає язиком що попало.

— Премію, як обіцяли, треба дітям дати, — обірвав дискусію директор.

— Поміркуємо і пошукаємо кошти, — виправдовувався парторг. —Можу я продовжувати?

— Продовжуйте!

— Кількісно і якісно наш навчальний заклад взяв найактивнішу участь у демонстрації трудящих, присвячену 36-й річниці Жовтня. Після цього в Першо-травневому парку, де відбувалися народні гуляння, виступив хоровий колектив клубного відділення. Що я тут можу сказати? Хор — кращий у районі після «Арсеналу». Але каламутять нам воду деякі комсомольці, як-от Зінаїда Лугова, староста жіночого гуртожитку. Сьомого листопада, тобто в саму річницю, державний прапор був відсутній на названому об'єкті! Потрібно осудити! Я все сказав.

Раптом, ніби опечений, до трибуни побіг Микола Остюк (хоча слова йому ніхто не надавав).

— Прапор висів, уночі по нужді виходив, бачив, як оце вас, Леоніде Андрійовичу. Прапор зняла Фотинія.

І тут таке здійнялося! Збори поділилися на тих, хто повірив, що це справа рук колишньої послушниці Фотинії, і на тих, хто грудьми стояв за Фотинію і захищав її. Парторг спочатку вкляк, а тоді став кричати, усіх перебиваючи.

— Фотинія, хоч і черниця, але зараз наша людина! Це добросовісний працівник!

— Я ще не все сказав! — не покидав трибуни Остюк. — Леонід Андрійович часто повторює слово «порядок», але в гуртожитку ніякого порядку. Про хлопців — не скажу — живемо в келіях. Туалет на вулиці, на кухні — одна плита зіпсу-та, гаряча вода — раз на тиждень, холодна — постійно як крига, з колонки монахів. У дівчат — одна шафа на тридцять душ. Я все сказав.

Воістину мудрий був той, хто писав, що людська натура має свої межі. Вона може зносити радість, страждання до певної міри і гине, коли та міра перейдена.

Так із цим малим Остюком. І не тільки. Але чому саме Микола за всіх нас? Остюкові здалося, що він за час промови на трибуні підріс. Богема аплодувала.

— Ти, Колю, молодець! Але навіщо Фотинію топиш?

— Я Зіньку вирятовую!

— Хіба можна рятувати в такий спосіб?

— Рятуй, Климе, у свій, — буркнув Микола.

Від богеми виступив Корцов, завершив словами: «Про дітей не думаєте, Леоніде Андрійовичу».