Читать «Пролетіли коні» онлайн - страница 4

Тепер Якову Несторовичу хотілося вже не звинувачувати, а виправдовуватись. Але знав, що вони не приймуть виправдань, бо й тепер, виявляється, хотіли бачити в ньому вчителя. Це відкриття обрадувало пізніше, коли вони розійшлися, а зараз думав лише про те, що не має права нічого не сказати й просто піти.

— Історія не закінчилася на нашому останньому уроці...

Боявся, що Ілько або ж хто-небудь інший переб’є,— знову дорікатиме,— проте всі тепер дивилися на нього так, ніби стояли не посеред шосе, а сиділи в класі на уроці. Це надало Якову Несторовичу впевненості.

— Раніше ви вчилися жити, а тепер треба жити. Не відчаюйтесь, будьте у всьому такими, як були колись.

Їм таки стало ніяково, що вони напідпитку. Коли розійшлися, Яків Несторович зрадів, що учні — тепер не подумав про них, як про колишніх,— хотіли бачити в ньому вчителя.

Занедужав, і його доглядала сестра, з якою жив разом останні п’ятнадцять років,— відтоді, як померла їхня мати. Сестра доглядала квартиру, варила вранці каву, а на обід неодмінно якусь молочну страву, бо молоко він любив із дитинства, і з часом все більше пишався з того, що має хоча й маленьку, проте власну примху. Так звик до сестри, що й перестав помічати її,— і це, здається, цілком її задовольняло. Сестра належала до тих людей, які, старіючи, все більше й більше вбачають призначення свого життя в тому, щоб допомагати іншим. Так само могла б допомагати й чоловікові, якби була заміжня, зовсім не відчуваючи свого життя й не замислюючись над ним.

Тепер вона щодня, взявши мотузок або ряденце, йшла в яри чи в болотистий гайок збирати паливо — знаходила якийсь хмиз, відламувала сухе гілляччя з дерев або ж руками пробувала викорчувати струхлявілий пеньок. Раніше в квартирі пахло сухим теплом вугілля, яке мовчки згорало в плиті, а тепер — навіть у кабінеті Якова Несторовича просотувався з кухні димок від сирих трісок, гіркуватий, що будив спомини про дитинство, а коли сестра відчиняла двері з кухні, долинало й туге тремтіння вогню. В себе він просив не палити — в холодному приміщенні краще думалося й чіткіше уявлялося минуле, до якого тепер навертався душею дедалі частіше, не бажаючи думати про все те, що відбувалося в селищі.

Одного разу сестра сказала, що поліцаї застрелили з карабіна корову в тітки Тосі. Слово "карабін" повторила двічі — мабуть, як почула цю новину, так передавала. Брат подивився непорозуміло, запитуючи мовчки, про яку тітку йдеться.

— Ми ж у неї молоко беремо.

Він почувався ніяково — забути, тітку Тосю, стареньку підмітальницю в їхній школі!

— Навіщо застрелили?

Сестра стенула плечима:

— А так собі...— І перейшла на інше:—Цієї ночі знову хтось поклав динаміту в заводі, та знайшли, не вибухнуло. Кажуть люди, нібито це ті самі, що й перше.

— А тих зловили?

— Де там...

Йому довелося одвикати від молочних страв. Це обернулося на маленьку драму почуттів, у якій брали участь зґвалтована звичка, вражене самолюбство і решта всіх його страждань, які прагнули виходу. Не міг без огиди дивитись на водянисті прозорі супи, в яких плавало пшоно чи ячмінна крупа,— і в такі хвилини переживав напади смакових спогадів, що випливали чомусь тільки з дитинства. Тепер думав про нього, як про найдорожчий скарб, яким не поскупувала доля. Під вікнами, які завішав шторами, гуркотіли військові машини, їхали на фронт і з фронту нові з’єднання, ревли танки, а він, як сомнамбула, никав по напівтемній кімнаті й пригадував зірваний десь на шостому чи на сьомому році життя лісовий дзвоник, між пелюсток якого бурчала волохата, вкрита жовтим пилком бджола. Той лісовий дзвоник невідчепно переслідував його, світився синім вогником перед зором Якова Несторовича, а в його опуклому, розгорнутому куполі гуло й гнівалося... Може, раз, а може, два виринув у пам’яті запобігливий німець із комендатури — і зник, наче відчув, що вчителеві й згадувати про нього не хочеться.