Читать «Пролетіли коні» онлайн

Пролетіли коні

Євген Гуцало

Пролетіли коні Євген Гуцало

Залишилась тільки одна справна молотарка, яку крутив локомобіль. Локомобіль перетягли з майже незруйнованого заводу, і тут, у полі, стоячи на маленьких колесах, що позагрузали в землю, з продовгастим циліндричним тулубом, у якому гуло й гримкотіло його шалене серце, він був схожий на істоту з іншого світу. Яків Несторович, забуваючи іноді про те, що повинен подавати снопи, заслуховувався гулом локомобіля й клекотом молотарки,— і їхнє густе торохкотіння здавалося йому таким зайвим, зовсім недоречним, що аж здригався. І людей, які метушилися біля зерна, біля соломи та снопів, він сприймав як механічно заведених бовванчиків, заведених чужою й ворожою силою, якій скорилися мимоволі, бо не могли не скоритися. Він сам собі здавався механічним бовванчиком, а той, справжній Яків Несторович, яким був іще зовсім недавно, десь щез, хоча й не так далеко, щоб не бачити придуркуватого локомобіля, щоб не чути цього сліпого гамору, щоб не бачити стовковиська оцих бездумних ляльок, наділених людською подобою

Яків Несторович, завернувши за ріг скирти, отетерів од несподіванки. Там, притулившись одне до одного, на розісланій соломі обнімалося двоє його недавніх учнів — Макар і Уляна: в нього був такий вираз на. обличчі, немов, крім цієї скирти і його під скиртою, в світі, нічого більше не існує, а в дівчини... не було ніякого виразу, а тільки лагідність, що світилася на злегка тремтячому рум’янці. Якова Несторовича здивувало те, що обнімаються недавні учні, яких він і досі не переставав вважати своїми учнями, й те, що вони просто обнімаються в такий час. З кожним днем тепер ставав усе роздратованішим, перетворився майже на психічно неврівноваженого, йому відбирала тяму найменша дрібниця. Тим більше оцей випадок. Учитель уже не міг піти — ноги втратили здатність рухатися, і тому стояв і дивився на них. Макару й Уляні також загадали вийти до молотарки, вони трохи покрутилися там — і ось куди заховались. Позаплющували очі, ніби не хочуть бачити нічого навколо себе, вони відчувають одне одного, і відчуття дружнього тепла — досить для них. Скільки в цьому незахищеності, скільки трагізму! Людська істота така розкрилена — й така водночас обмежена!

Яків Несторович подався на своє місце. "На своє місце! На своє місце!" — повторював тихцем ці слова й сповнювався відрази до самого себе. Наказав собі працювати й ні про що не думати, ні на кого не звертати уваги. Бо, власне, тільки це від нього й вимагають. Від нього вимагають робити тільки певні рухи, в яких беруть участь м’язи рук, грудей, поперека.

Смеркало в природі, смеркало і в його душі. Вітерець, линучи з-за обрію, вогким живчиком лизав самісіньке його серце. Зоря зійшла вгорі — і її далеким світлом загорівся його погляд... Повертався Яків Несторович разом із усіма в село — так, неначе з вигнання, з неволі добивався не в рідну домівку, а в нове вигнання. То краще вже б, якби йшов він — і не дійшов, а залишився отак у вічній дорозі, з вітерцем біля самісінького серця та з зоряним світлом у погляді.