Читать «Пролетіли коні» онлайн - страница 6

За муром догоряли й достигали пахощі заводського парку. Ішов через їхній прохолодний смуток на урвище, внизу під яким лежав рівний обшир поля, покритого в цю пору сизим диханням стужавілої землі. Вже поминув картоплисько, одягнене в буру сорочку бур’янів, із зеленими ґудзичками недозрілого пасльону, й ноги ступили в тріскучий трав’яний чуб, заплутаний вітром і дощем. Хоча уява його спала, проте ось-ось, здається, здатна була намалювати той живий простір, що мав одкритися з невисокого, поораного мозоля землі. Уже підвів очі догори і довго летів поглядом до верхівки блакитної вази, аж небесне сяяння мало не заіскрилось відблиском по обличчю, та коли знову зір упав на землю, він зупинився. Не міг би сказати собі — зупинило передчуття чи те, що в найпершу мить побачив під терновими кущами,— а може, передчуття й ота найперша мить злилися докупи?..

Прямо перед ним лежали трупи. Яків Несторович бачив їх, уже міг би зупинитись, але ноги самі рухались, поки сказав їм — стійте. Ноги стали — й аж тоді зупинився він сам. Учитель довго, але з якоюсь засліпленою увагою приглядався до одного обличчя — під його блідою машкарою угадував чиїсь дуже знайомі риси, які проступали через ту машкару, як каміння через річкову воду, і неспроможний був перевести погляд на обличчя поруч, бо боявся, що вгадає його відразу. Все-таки одважився перевести — й Сашко Бандуристий зиркнув на нього стьмянілими, але виразно червонуватими очима ангорського кролика, в яких навіть не загусло навіки здивування перед тим, що мало статися й що сталося. Той, кого не міг упізнати, був Генею Бабановим. Третій лежав ниць, але вчитель не сумнівався, що то Ілько Яловий. Обійшов навколо них, наче поблизу сподівався ще когось побачити. Проте ніхто більше не приєднався до цього товариства.

— Пролетіли коні...— прошепотів учитель фразу, читану колись давно й тепер виплилу з закутків свідомості, але ніяк не міг пригадати її кінця, де йшлося про пісню.— Коні пролетіли...

Чув од сестри, що німці зловили партизанів, які й тепер, при посиленій охороні, вмудрялися то там, то тут підривати завод, які недавно спалили склад із зерном. Забув, що вони зробили іще, але не сумнівався, що це були Сашко Бандуристий, Геня Бабанов, Ілько Яловий. Пустка вгорі, в небі, схожа на порожнечу в його душі — така ж тоскна й така ж чорна. Відчував, що не може звідси нікуди йти — немов пропав для нього весь світ і все у світі, а зосталися тільки оці три тіла в осінній траві, з якими він зв’язаний по-батьківському.

— Пролетіли коні,— знову прошепотів, а кінець фрази так і не знайшовся, хоча слабкеньким вогником тлів у пам’яті, обіцяючи ось-ось розгорітися.

Він ступив кілька кроків убік, за кущі, й зрозумів, кого не вистачало для повного смутку: Уляна й Макар лежали одне біля одного, трохи більші, ніж у житті, а й тут так само близькі, а можливо, ближчі. Яків Несторович опустився біля них додолу й заплющив очі. Коли отямився, навколо вже стояла ніч, а він бачив сам себе в класі — без стін, із зоряним небом замісто стелі. Перед ним сиділи його найкращі учні, крім яких у його житті нікого не було й нікого не залишилось, його учні, в яких бачив себе молодим і відважним,— та й казав: