Читать «Пригоди в оргазмотроні» онлайн - страница 72

Американський психіатр Сперджен О. Інґліш сім днів на тиждень приходив до Райха на терапію до його квартири на четвертому поверсі будівлі поблизу університетської клінічної поліклініки «Альґемайне Кранкегаус»: «Саме тоді, пригадується, доктор Райх утилізував свою цікавість до невербальних виявів рис характеру, — розказує Інґліш. — Наприклад, він часто наголошував на монотонності мого голосу, що була притаманною моїм потокам свідомості. Також він звертатиме мою увагу на те, як я розміщувався на кушетці, і я чітко пам’ятаю, що він сварився зі мною через те, що, коли я приходив і йшов від нього, я не намагався потиснути йому руку, як зазвичай і було заведено в Австрії та Німеччині».

Інґлішу Райх видавався «неговірким», «холодним та непривітним», і Райх заохочував його до критики вголос; під час їхніх сеансів Інґліш скаржився, що Райх курив, мов той димар, й почасти переривав аналіз, аби поговорити по телефону, й підозрював, що Райх наполягав на такому щільному графіку лікування лиш тому, що дуже швидко хотів позбавити пацієнта його доларів. Попри їхні часті суперечки, Інґлішу, зрештою, почала подобатися його терапія, й він дійшов висновку, що Райх був «серйозним… але й пожартувати не забував». У своєму есе про Райха Інґліш писав (монотонність його мовлення була відчутною навіть у письмовій версії його висловлювань): «Я завжди відчував величезну вдячність за те, що, так чи інакше, потрапив до аналітика, що був мозковитим, старанним, скрупульозним професіоналом, який майже неухильно йде шляхом встановлення та продовження з пацієнтом необхідного йому чи їй конфлікту, борючись із вишукано захованим чи відкритим опором».

Райх вважав, що допоки пацієнта не спровокуєш виказати свій затаєний гнів до аналітика, прорватися крізь його опір буде неможливо; не буде справжнього позитивного трансферу, й процес аналізу, безсумнівно, зійде нанівець. В основі нової терапевтичної схеми Райха лежав гуманітарний оптимізм, який важко було одразу розгледіти в його агресивній методі практикування. Зодягнена, мов та капуста, Райхова модель людської психіки твердить, що людина народжується доброю, із люблячим та пристойним ядром «природної соціальності та сексуальності, спонтанного задоволення від роботи, здатністю кохати» (Ід). Все ж це все покрито шаром озлобленості та ворожнечі, осадом усього нашого відчаю та розчарувань (царина фрейдівського підсвідомого). Ми оберігаємо та відволікаємо себе від цих жахів за допомогою третього — останнього — шару «броні характеру», вважав він, «штучної маски самоконтролю, компульсивної, нещирої ввічливості та штучної соціальності, награної дружності» (еґо — буферна зона поміж «Ід» та зовнішнім світом, чи то супереґо). Фрейд вважав, що еґо було осередком не лише опору, але й здорового глузду та необхідного контролю інстинктів; Райх, навпаки, вважав, що інстинкти є добрими і залишалося лише пройти крізь опір, встановлений еґо. Лікуючи, він хотів прорватися до Едему, який, на його думку, розквітав глибоко всередині кожного з нас.