Читать «Пригоди в оргазмотроні» онлайн - страница 70

Того року, коли Райх перейняв посаду завідувача семінару, Фрейдові учні Шандор Ференці та Отто Ренк, котрих Фрейд, після того, як Юнг вийшов із його фавору, вважав потенційними правонаступниками, опублікували працю «Розвиток психоаналізу» (1924). Вони розкритикували «класичну техніку» за її сухе поклоніння теорії, а не терапії, й запропонували новий метод, що мав пришвидшити процес лікування розмовою й дати аналітикам змогу прорватися крізь найбільш стагнаційні випадки захворювань: вони акцентували увагу на тому, що ще на світанку існування психоаналізу нічого незвичного не було в тому, що пацієнти одужували вже за лічені дні чи тижні. Ференці та Ренк запропонували ввести «активну техніку втручання», згідно з якою психоаналітик встановлюватиме конкретний часовий ліміт для терапії й діятиме щодо психічно хворого вже не як емоційно незалежний хірург, який слухає зі своєї невидимої позиції поза кушеткою й пропонує холодні версії трактування причин захворювання, а радше функціонуватиме як напористий поводир, який підбурює та вимагає зусиль від пацієнта (Ференці дав цьому термін «акушерська мисленнєва допомога»). Вони не надавали дитячим спогадам пацієнтів великого значення, вважаючи, що це марна трата часу і що рівносильне лікувальне значення для пацієнта мало б відтворення та переживання заново їхньої травми в процесі співпраці між лікарем та пацієнтом в рамках ситуативного трансферу: «Ми споглядаємо процес сублімації, — писав Ренк із наново набутим терапевтичним оптимізмом, — який у повсякденному житті хоч і вимагає років навчання, але зараз відбувається на наших очах».

Хоча Фрейд і описав намагання Ференці та Ренка як «свіжу ініціативу сміливців», та все ж підозрював, що вони пропонували й справді швидке лікування. Перед операцією Фрейд поголив свою бороду, й, аби та знову відросла, знадобилося шість тижнів. Через три місяці Фрейд писав, що шрам ще не зажив. Чи не займе проникнення до найглибших рівнів підсвідомого часу більше, аніж звичайнісінький шрам потребує для загоєння, цинічно запитував той у Ференці та Ренка про їхні старання. Їхня практика дала поштовх розвитку суперечностей між прогресивними аналітиками та традиціоналістами; британський аналітик Едвард Ґловер, прихильник пасивної терапії, який вважав, що навіть привітання з пацієнтами шляхом рукостискання могло призвести до непотрібної емоційної післядії, був найгаласливішим заступником ортодоксії. Важливо наголосити, однак, що Ференці та Ренк були радше не скептиками, а ревними реформаторами образу психоаналізу — як і Райх. Класичним аналітикам ті не вгодили лише тим, що покладали на аналіз дещо більші надії.

Фрейд переживав, що активна терапія може бути «ризикованою спокусою для амбіційних початківців». Райх, розчарований стародавнім, мов сам Єгипет, «мумієподібним» підходом до справи, якого від нього вимагали в пасивному аналізі, якраз і був одним із «амбіційних початківців», що схилявся до новітньої, більш динамічної техніки Ференці та Ренка. Він шукав шляхів злити в єдине їхні інноваційні прогресивні погляди щодо характерології, що розвивалися паралельно одне до одного, та власну теорію оргазму — синтез теорій, результатом якого стала його книга «Аналіз характеру» (1933). Пізніше Райх стверджуватиме, що 1930 року, — у рік, коли він переїде до Берліна, — Фрейд складе йому почесті «засновника сучасної техніки аналізу». І справді, сьогодні Райх відомий на увесь світ як засновник новітнього методу аналізу броні та перешкод, виставлених пацієнтом на шляху до його чи її позитивного трансферу з аналітиком — техніки, що зрештою стала тим, що в сучасній психології називають еґо-психологією. У 1950-х цей метод психоаналізу набув статусу домінантного лікувального підходу, особливо в Америці, де «Аналіз характеру» міцно засіла у кріслі стандартизованого навчального підручника для студентів-психологів. Проте, як ми ще побачимо, у Штатах цю книгу застосовували в напрямку, що був пропорційно протилежним оригінальному задумові Райха.