Читать «Пригоди в оргазмотроні» онлайн - страница 38

Райх користувався мовою психоаналізу, аби розвинути ідею Вайнінґера щодо того, що ми невідклично відділені від нашої підсвідомості; Вайнінґер вважав, що бути повністю самосвідомим — неможливо. Пер Ґюнт стирає цю когнітивну межу своїми нападами божевілля, які Райх класифікує як «нарцистичний психоз», бо його психічна недуга супроводжувалася манією величі — лише в єгипетському притулку, де в’язні зробили собі з нього імператора, Пер Ґюнт, нарешті, отримує визнання й фатум героя, яких він так палко бажає. Коментуючи такий шлях персонажа, Райх, який, варто не забувати, цією роботою частково хотів закріпити своє становище у товаристві, посилався в тексті на імена стількох психоаналітиків, скількох можна було приплести до теми, й не шкодував хвалебних слів на праці Фрейда.

Райх підозрював Вайнінґера у несвідомій самоідентифікації з Пером Ґюнтом і у своєму щоденнику й сам, але вже свідомо, неодноразово так робив. Райх уперше побачив п’єсу 1919 року у Народному театрі Німеччини у Відні; він перечитував її раз за разом і побивався через проблеми тотожності характерів, що виринали з твору. Повертаючись до тієї версії перепису свого життя, яку надає сам Райх, і дещо сумніваючись, наскільки їй можна довіряти, стає цікаво, що ж означала така близька самоідентифікація із Пером Ґюнтом, відомим літературним фантастом, якого той у своїх працях описував як «невиправного брехуна»?

Райх трактував свою зацікавленість у вигаданому Ібсеном споконвічному аутсайдері як відображення стрибка в темряву, на який він наважився, обравши кар’єру в таврованій ганьбою професії психоаналітика. «Той, хто відхиляється від нормального, з легкістю стає Пером Ґюнтом, фантазером, душевнохворим», — писав Райх у «Функції оргазму» редакції 1940 року:

«Здається мені, що Пер Ґюнт хотів розкрити великий секрет, власне, не будучи на це спроможним. Це історія юнака, який хоч і не має необхідних на те засобів, виривається із закритих фронтирів людської юрби. Його не розуміють. Коли він сумирний, люди сміються з нього, й намагаються знищити, коли він стає сильним. Якщо він не осягне безмежності, якої сягають його думки і дії, то він приречений звести себе в руїну. Коли я читав і розумів Пера Ґюнта, все в мені кипіло і вертілося, як і тоді, коли зустрів і збагнув Фрейда. Я нібито і був як Пер Ґюнт. Здавалося, що його доля — найімовірніший варіант розвитку подій для того, хто зважився вирватися із закритих меж загальноприйнятих канонів науки і традиційного мислення».

* * *

Коли восени 1919 року Отто Феніхель гостював упродовж декількох місяців у Берліні (він переїде туди назавжди 1922-го), Райхові тимчасово довірили шефство над студентськими семінарами із сексології — то було завдання, до якого він поставився із цілковитою серйозністю. Феніхель народився у Відні того ж року, що і Райх, і у свої юнацькі роки був активним учасником єврейського молодіжного руху, званого «Вандерфьоґель». Праве крило цього руху, яке згодом стане «Молоддю Гітлера», кишіло націоналістами та антисемітами. Ліве крило складалося із соціалістів, пацифістів та борців за сексуальні свободи, які повставали проти влади, втікаючи із буржуазних тенет життя своїх батьків, віддаючись під час численних походів свободі гір.