Читать «Пригоди в оргазмотроні» онлайн - страница 14

* * *

Республіку, що на початках звалася Німецька Австрія, було проголошено 12 листопада, через один день після підписання перемир’я. Ім’я новонародженої держави відображало факт того, що більша частина її населення хотіла бути анексованою Німеччиною, але сили Антанти, що готувалися до зустрічі у Версалі наступного року, на якій мали обговорити умови миру, побоюючись зміцнення німецьких позицій, не схвалили розвитку стратегії повторного розростання і віддали перевагу політиці «діли і пануй» (через двадцять років, уже за інших обставин, Гітлер втілить у життя популярну тоді ідею Áншлюсу). Фрейд так і не пробачив президентові Вýдро Вíлсону те, що той не виконав інші свої обіцянки, і, гарантуючи своїм відомим мирним планом із чотирнадцяти пунктів самоствердження народам-бранцям Австро-Угорщини, назавжди пошматував карту Європи. 1930 року Фрейд разом із колишнім послом США в Росії Вільямом Буллітом, який колись лікувався у Фрейда, працювали над дифамацією колишнього президента у форматі книги. У ній вони звинувачували Вíлсона у пізнанні цілковитого «морального фіаско» на тій конференції миру і приписали йому «комплекс Бога». На знак протесту Булліт навіть виключив себе з числа делегатів, що тоді вирушали до Версалю. (Книга, в якій Фрейд намагається навести психоаналіз особи, яку ніколи особисто не зустрічав, почасти вважається його найбільш безпідставною працею, такою безпідставною, що усі ортодоксальні фрейдівці навіть намагалися заперечити участь Фрейда в її написанні, і вона не входить до «Стандартної редакції» його досліджень.)

Австрійські політики заявили, сподіваючись на більшу поступливість учасників Версальської конференції, що їхня збанкрутіла нація була lebensunfähig (неспроможною прогодувати себе самотужки), — переконання, що лиш укріпило фундамент національної невпевненості. Як Фрейд різко висловився у мізантропічному листі до свого колеги Шандора Ференці, Габсбурги «залишили по собі хіба що купку лайна». Половина австрійців не мали що їсти й опустилися до статусу «голодних жебраків», — пояснював Фрейд своєму валлійському учневі Ернсту Джонсу. Джонс завітав у гості до Фрейда наприкінці вересня того ж року, і його шокували худорлявість віденських містян і міські собаки, що були радше схожими на міхи костей. Він запросив змарнілого Фрейда і декількох інших місцевих аналітиків на вечерю: «Доволі зворушливо було дивитися на те, що для них означає ситно повечеряти», — писав Джонс.

«То була саме та голодна зима 1918-го, — пригадує свій приїзд до міста Райх. — Восьма частинка скибки хліба, без жодного тобі м’яса, молока чи то масла передбачала тодішню тижневу норму провізії на одну людину». Прийнятий державою раціон був таким жалюгідним, що для того, аби вижити, люди вишукували продукти на чорних ринках, де цілком і повністю потрапляли в руки хвацьких спекулянтів. Райх виживав на скупій дієті, яка складалася з вівсянки, водянистого супу та сухофруктів, що подавалися в студентській їдальні, де в черзі щоденно доводилося проводити по дві години. Щонеділі він отримував шматочок тістечка з джемом. Іншим так не щастило. У листопаді 1918 року газета «International Herald Tribüne» розповіла про жахливі санітарні й харчові умови в одній із віденських їдалень для безхатченків, кожна з яких щоденно годувала приблизно 6000 людей: