Читать «Пригоди в оргазмотроні» онлайн - страница 12

«Безліч солдатів у манері, не властивій воїнам, ридали, взиваючи до своїх матерів, або ж ледве чутно завивали собі під ніс», — так Райх описував життя під постійними обстрілами. Усе ж більшість бійців швидко навчилися просто не помічати постійних криків поранених та гори трупів і вже звикли до постійної вогкості, граду куль, бушування холери та нескінченного бомбардування. «Вже зовсім скоро все це стало непомітним», — писав Райх про «звикання та притуплення», які він і багато інших відчули на своїй шкірі. «Солдати й офіцери, — писав Райх, — захищали себе від думок про неминучу смерть непристойним гумором, пияцтвом і, за умов перебування не на лінії фронту, візитами до борделів».

Після трьох років, проведених у битвах, наступах та відступах на фрустративно короткі відстані, австро-угорці з допомогою німецьких військ спромоглися прорвати лінію італійського фронту. Вони взяли в полон 400 000 італійських солдатів та просунулися вперед, не доходячи декілька миль до Венеції. Райх стояв на другому рубежі атаки:

«Перший рубіж знаходився дещо ближче до ворога. Ніхто не знав, куди взагалі і як ми йдемо. Але ми мигцем проскочили повз італійські міномети. У ровах лежали трупи — наслідки попередніх атак. Ми залишилися в покинутому окопі, перед яким виднілися перегородки із колючого дроту з повислими на них тілами. Така картина була вже звичною для нас».

Згодом батальйон Райха зайняв позиції у більш мальовничому селі Джемона-дель-Фріулі, північному передмісті Венеції, що тоді вже було частиною окупованої Італії. Райх, у якого давно розвіялися всі ілюзії щодо війни, з передсмаком перемоги сторони, на якій він воював, й перебуваючи у такому вже менш ворожому середовищі, дещо послабив дисципліну; його голодні, змучені війною солдати побраталися з ворогом. Райх знайшов собі дівчину — італійку, чийого чоловіка два роки тому забрали до армії, і той, залишивши дружину і маленьку доньку, так і не давався чути.

Новини про Російську революцію, що дійшли до Райха та його людей, не спонукали їх до жодних дій; вони були, як писав Райх, «спустошеними зсередини й просто нездатними вбирати у себе щось нове».

Все, на чому вони ще могли сконцентруватися, було те місце, де їх наступного разу годуватимуть, й ліниве виконання призначених муштрувань та маневрів. Один із Райхових офіцерів-побратимів постійно лементував, що «їхнє професійне майбутнє загублено». Він сказав Райхові, що єдиною післявоєнною опцією для них буде залишитися в армії — в усьому іншому користі з них уже буде мало. У Райховій голові все ж майоріли інші прагнення. Тодішній він, як твердять його пізніші записи, «шукав шляху назад до життя».

Хоч і вихований на двох тисячах акрів сімейних володінь як привілейований старший син, Райх прибув до Відня юнаком, у кишенях якого із сімейного багатства залишився хіба що вітер. Коли на початку війни росіяни захопили Австро-Угорщину, вони змусили його відмовитися від майна, котре він мав успадкувати після смерті батька, який залишив його сиротою в 17-річному віці. Але й це ще не все: страхівка на життя його батька була визнана недійсною у зв’язку із катастрофічним рівнем інфляції. (Щоб ви розуміли, яке плачевне було економічне становище тих часів: Фрейд заявляв, що, у разі смерті, суми, на яку він застрахував своє життя — 100 0000 крон — на 1919 рік еквівалентної 19 500 $, його нащадкам не вистачило б і на поїздку в таксі.)