Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 94
Жоель Діккер
— Я Маркус Ґольдман…
— Письменник, — урвала вона мене. — Тепер згадала. Кажуть, ви розпитуєте про Нолу.
Вона була насторожена. Втім, намагаючись поводитися невимушено, докинула:
— Гадаю, рукоділля вас не цікавить.
— Ваша правда. Мене цікавить смерть Ноли Келлерґан.
— А я тут при чім?
— Якщо не помиляюся, ви були її близька подруга. У п’ятнадцять років.
— Хто це вам сказав?
— Гаррі Квеберт.
Вона підвелася і рішуче попрямувала до дверей. Я вже подумав, ця жінка зараз витурить мене, та вона повісила на вітрині табличку «
— Яку ви каву п’єте, пане Ґольдмане?
Ми просиділи в службовому приміщенні понад годину. То була та сама Ненсі, Нолина подруга, що про неї розповідав Гаррі. Вона не вийшла заміж і зберегла дівоче прізвище.
— Ви ніколи не покидали Аврори? — запитав я.
— Ніколи. Надто вже я люблю це містечко. Як ви мене знайшли?
— За допомогою інтернету. Інтернет робить справжні дива.
Вона кивнула.
— То що ж ви хочете взнати, пане Ґольдмане?
— Називайте мене Маркусом. Я хочу, щоб хтось розповів мені про Нолу.
Вона всміхнулася.
— Ми з нею навчалися в одному класі й здружилися відразу, як вона перебралася до Аврори. Мешкали майже поруч, на Террас-авеню, й вона частенько приходила до мене. Казала, що їй подобається бувати у мене вдома, бо в нас нормальна родина.
— Нормальна? Що ви маєте на увазі?
— Гадаю, ви бачили отця Келлерґана…
— Так.
— Він досить суворий чоловік. Дивно, що в нього була така донька, розумна, ніжна, привітна і сміхотлива.
— Дивно, що ви так відгукуєтеся про отця Келлерґана, панно Геттевей. Я бачився з ним декілька днів тому, і він видався мені радше м’яким чоловіком.
— Він може справляти таке враження. Принаймні на людях. Казали, в Алабамі він просто дива чинив, то його покликали на допомогу, бо парафія Сен-Джеймс геть занепала. І справді, щойно він очолив її, як по неділях у храмі стало повнісінько людей. А щодо іншого… хтозна, що коїлося в домі Келлерґанів.
— Що ви хочете сказати?
— Нолу били.
— Що?
Випадок, про який мені розповіла Ненсі Геттевей, стався, за моїми підрахунками, в понеділок, 7 липня 1975 року, тобто тоді, коли Гаррі відштовхнув від себе Нолу.
Почалися канікули. Була гожа днина, і Ненсі зайшла по Нолу, щоб разом піти на пляж. На Террас-авеню Нола раптом запитала:
— Скажи, Ненсі, як вважаєш, я капосне дівчисько?
— Капосне дівчисько? Ні! Жах та й годі! Чому ти питаєш?
— Бо мені вдома кажуть, що я капосне дівчисько.
— Що? Чому тобі так кажуть?
— Пусте. Де будемо купатися?
— На Ґранд-біч. Ноло, чому тобі таке кажуть?
— Може, так воно і є. Либонь, через той випадок в Алабамі.
— В Алабамі? А що там сталося?
— Та дрібниця.
— Ноло, ти якась зажурена.
— Мені сумно.
— Сумно? Таж вакації зараз! Як можна сумувати на канікулах?
— Це непросто, Ненсі.
— У тебе неприємності? Розкажи мені!
— Я закохана в чоловіка, який не кохає мене.
— В кого?
— Не хочу говорити про нього.
— Це Коді, отой старшокласник, що залицявся до тебе? Я так і думала, що він тобі подобається! І як воно, зустрічатись зі старшокласником? Але ж він дурник, хіба ні? Він безнадійний дурень! Знаєш, він такий пишний лише тому, що в баскетбольній команді! Це ти з ним їздила в суботу?
