Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 92
Жоель Діккер
Перша сторінка була без заголовка; вочевидь назва з’явилася в Гаррі згодом. Та посеред сторінки було розбірливо написано від руки, синім чорнилом, три слова:
Рот заходився довго пояснювати. Він вважав, що, використовуючи рукопис як головний доказ проти Гаррі, прокуратура робить грубу помилку: призначили графологічну експертизу, і як стануть відомі її результати — він був певен, що вони засвідчать невинність Гаррі, — вся справа розсиплеться мов картковий будиночок.
— Отакий центральний пункт мого захисту, — переможно заявив він. — Як бодай трохи пощастить, навіть не доведеться доводити справу до суду.
— А що буде, як з’ясують, що то почерк Гаррі?
Рот приголомшено глянув на мене.
— З якого це дива?
— Мушу сповістити вам ось що: Гаррі мені розповідав, що якось їздив із Нолою на день до Рокленда, і вона просила його називати її «
Рот пополотнів. «Ви ж розумієте, якщо ті слова написав він…» — і, навіть не скінчивши фрази, зібрав свої речі й потягнув мене до в’язниці. Він аж нетямився.
У кімнаті для побачень мало не з порогу Рот заревів, розмахуючи рукописом перед носом у Гаррі:
— Вона просила вас називати її «
— Так, — Гаррі похнюпився.
— А ви бачите, що тут написано? На першій сторінці вашого клятого рукопису? Ви коли збиралися сказати мені про це, матері вашій?
— Запевняю вас, це не мій почерк. Я її не вбивав! Не вбивав я Нолу! Це ви знаєте чи ні, боже мій? Ви ж знаєте, що не я її вбивця!
Рот заспокоївся трохи і сів.
— Ми знаємо, Гаррі. Але всі ці збіги насторожують. Утеча, цей напис… А я маю прикривати вашу сраку перед журі з добропорядних громадян, які прагнуть ухвалити вам смертний вирок ще до початку процесу.
Гаррі мав кепський вигляд. Він підвівся і почав ходити туди-сюди тісним приміщенням із бетонними мурами.
— Уся країна визвірилася на мене. Незабаром весь світ вимагатиме мою шкуру. Якщо вже не вимагає… Люди кажуть про мене слова, що їхнього сенсу самі не тямлять: пе-дофіл, збоченець, дурень. Вони обливають брудом моє ім’я і палять мої книжки. Та востаннє повторюю: ви мусите знати, що я не маніяк. Нола — єдина жінка, яку я кохав у житті, й, на моє лихо, їй було тільки п’ятнадцять років. Кохання не підкорюється тверезому глузду, хай йому грець!
— Але ж ідеться про п’ятнадцятирічне дівча! — вигукнув Рот.
Гаррі з досадою обернувся до мене.
— Маркусе, ви теж так вважаєте?
— Гаррі, мене бентежить, що ви ніколи мені про це не розповідали… Ми друзі вже десять років, і за цей час ви жодного разу не згадували про Нолу. Я гадав, ми з вами близькі люди.
— Але ж, господи, боже мій, що я мусив сказати вам? «Ох, дорогий Маркусе, я ніколи вам не розповідав, але в сімдесят п’ятому році після приїзду до Аврори я закохався в дівчину, якій було заледве п’ятнадцять років, у дівча, яке перевернуло моє життя, а за три місяці, одного літнього вечора, вона зникла, і я після того так і не отямився»?
Він загилив пластиковий стілець, і той одлетів до стіни.
— Гаррі, — озвався Рот, — якщо ті слова написали не ви, — а я вам вірю, — то хто це міг бути? У вас нема припущень?
