Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 88

— Гадаєте, того вечора хтось пробрався до кімнати і забрав її силоміць?

— Хтозна. Я нічогісінько не чув. Та, як бачите, слідів боротьби нема.

— Поліція виявила коло неї торбинку. Всередині було викарбувано її ім’я.

— Так, мене навіть просили впізнати її. То був мій подарунок на день народження, коли їй виповнилося п’ятнадцять. Вона побачила цю торбинку в Монберрі, коли ми їздили туди разом. Досі пам’ятаю крамничку на головній вулиці. Наступного дня я туди повернувся і придбав її. Віддав лимареві, щоб той вирізьбив усередині Нолине ім’я.

Я спробував розвинути гіпотезу.

— Якщо це її торбинка, то вона взяла її з собою. Якщо вона взяла її з собою, то вона кудись ішла, правда ж? Пане Келлерґане, знаю, це нелегко собі уявити, та чи не думаєте ви, що Нола могла втекти з дому?

— Не знаю, пане Ґольдмане. В поліції вже запитували мене про це, — й тоді, тридцять років тому, і зараз, декілька днів тому. Та звідси нічого не пропало. Ні одягу, ні грошей, нічого. Погляньте, ось її скарбничка, на етажерці, вона повнісінька, — він узяв з горішньої полиці бляшанку з-під печива. — Погляньте, там сто двадцять доларів! Сто двадцять доларів! Чому вона лишила їх, якщо хотіла втекти? Поліція каже, в торбинці у неї була ця клята книжка. Це правда?

— Правда.

Ті самі запитання знай бродили в моїх мізках: чому Нола зникла, не взявши ні одягу, ні грошей? Чому вона взяла сам лише рукопис?

Платівка в гаражі зіграла останній трек, і панотець побіг туди, щоб поставити її спочатку. Мені не хотілося більше заважати йому; я попрощався й пішов, знявши мимохідь на камеру «гарлі-девідсон».

Повернувшись до Гусячої бухти, я подався на берег, щоб трохи побоксувати. На превеликий мій подив, незабаром там мене знайшов сержант Ґегаловуд. Він підійшов од будинку, та оскільки у вухах в мене були навушники, помітив я його лише тоді, коли він поплескав мене по плечу.

— Ви в хорошій формі, — сказав він, розглядаючи мій торс і витираючи об штани мокру від мого поту долоню.

— Стараюся, — відказав я й, діставши з кишені плеєр, вимкнув його.

— Міні-дисковий? — провадив він своїм неприємним тоном. — А чи знаєте, що «Еппл» здійснив революцію в світі, й музику в майже необмеженій кількості можна зберігати на портативному жорсткому диску, що зветься «ай-под»?

— Сержанте, я не слухаю музики.

— А що ж ви слухаєте, вправляючись у спорті?

— Не має значення. Скажіть ліпше, що привело вас сюди. Та ще й у неділю.

— Мені зателефонував колишній начальник аврорівської поліції Пратт і розповів про пожежу в п’ятницю ввечері. Він стривожений і, мушу визнати, не безпідставно: я теж не люблю, коли все так обертається.

— Ви хочете сказати, що тривожитеся за мою безпеку?

— Та ні. Просто не хочу, щоб усе пішло шкереберть. Усі знають, що злочини проти дітей страшенно збурюють людей. Можу запевнити вас: щоразу як про вбиту дівчину розповідають у телевізорі, натовпи цілком цивілізованих батьків ладні відірвати Квебертові яйця.

— Та воно так, але ж тут погрожують мені.

— Тим-то я й приїхав. Чому ви не сказали, що отримали анонімного листа?