Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 87

— Гаррі Квеберт не вбивав Нолу.

— Чому ви такий упевнений?

— Ніколи нічого не можна бути певним, пане Келлерґане. Тим-то й життя таке складне.

Він скривився.

— Що ви хочете довідатися, пане Ґольдмане? Якщо ви тут, то у вас є до мене запитання, так?

— Я намагаюся збагнути, що могло статися. Того вечора, коли пропала ваша донька, ви нічого не чули?

— Нічогісінько.

— Хтось із сусідів тоді казав, що чув галас.

— Галас? Не було ніякого галасу. В цьому домі ніколи ніхто не галасував. Та й нащо галасувати? Того дня пообідді я працював у гаражі. Коли вибило восьму, я почав готувати вечерю. Пішов гукнути, щоб Нола допомогла мені, та в кімнаті її не було. Спершу я подумав, що вона, либонь, пішла трохи прогулятися, хоч такої звички в неї не було. Я трохи зачекав, але потім захвилювався і вирішив обійти квартал. Не встиг пройти і сотні метрів, як натрапив на цілу юрму: збіглися всі сусіди, казали, що в Сайд-Кріку бачили закривавлену молоду жінку, що з усього округу з’їжджаються поліційні авто і все оточують. Я кинувся в перший-ліпший дім, щоб зателефонувати до поліції, сказати, що то може бути Нола… Її кімната була на першому поверсі, пане Ґольдмане. Тридцять із гаком років питав я себе, що сталося з моєю донею. Казав собі, що якби в мене були ще діти, я відправляв би їх спати на горище. Та інших дітей у мене немає.

— Того літа, коли вона зникла, ви не помічали нічого дивного в її поведінці?

— Ні. Тепер уже хто його знає. Не думаю. Я сам собі часто ставлю це запитання і не можу відповісти на нього.

Проте він таки згадав, що того літа, на самому початку вакацій, Нола часом здавалася дуже засмученою, та він пов’язував це з особливостями перехідного віку. Потім я спитав дозволу поглянути на кімнату його доньки; він провів мене, наче музейний сторож, і суворо звелів нічого не чіпати. Після зникнення Ноли він залишив її кімнату такою, яка вона була. Все було на місці: ліжко, етажерка з ляльками, маленька книжкова шафа, парта з розкиданими ручками, довгою залізною лінійкою і пожовклими аркушами паперу. Папір був поштовий, той самий, що на ньому вона написала записку Гаррі. Панотець помітив, що він зацікавив мене.

— Нола купувала той папір у канцелярській крамниці в Монберрі. Вона дуже любила його, завжди носила з собою, писала на ньому нотатки, записки. Він був наче її продовженням. Завжди мала декілька блоків про запас.

Ще в кутку стояв портативний «ремінґтон».

— То була її машинка? — запитав я.

— Моя. Але вона часто нею користувалася. Того літа, коли вона зникла, вона часто брала її. Казала, їй треба надрукувати важливі папери. Досить часто навіть з дому виносила. Я пропонував був її підвезти, але вона завжди відмовлялася. Йшла пішки, тягнучи за держак ту машинку.

— То в кімнаті відтоді нічого не змінилося?

— Усе було так само. Таку ж порожню кімнату я побачив, коли пішов її покликати. Вікно було — навстіжень, і штори колихалися від легенького вітру.