Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 55

— То було дуже сумне видовище. Він пробурмотів щось на кшталт: «То вона померла… Я весь час оце збирав грошенята, щоб вона могла вступити в університет». І ось уяви собі, наступного дня під дверима у нього вишикувалося п’ять фальшивих Нол. По грошенята прийшли. Неборак від того й геть ума рішився. Страшна пора, в якій ми живемо, Маркусе, слово честі: стільки лайна в людях. Така моя думка.

— А батько часто вмикав музику на повну гучність? — запитав я.

— Так, весь час. До речі, про Гаррі… Знаєш, я вчора зустрів у місті пані Квінн…

— Пані Квінн?

— Атож, це колишня власниця «Кларксу». Вона оце всім торочить, що завжди знала, що Гаррі поклав око на Нолу… Наче має неспростовний доказ.

— Що за доказ?

— Хтозна. Від Гаррі є новини?

— Я до нього завтра їду.

— Переказуй вітання від мене.

— Відвідай його, як хочеш… Йому буде приємно.

— Не певен, що мені хочеться цього.

Я знав, що сімдесятип’ятирічний пенсіонер Пінкас, який усеньке життя працював на текстильній фабриці в Конкорді, ніде не навчався і дуже шкодував, що може задовольняти свою пристрасть до книжок лише на посаді бібліотекаря на громадських засадах, був навіки вдячний Гаррі за те, що той дозволив йому відвідувати вільним слухачем лекції з літератури в Берроузькому університеті. Тож я завжди вважав його одним із найвірніших друзів Гаррі; а тепер навіть він воліє триматися від нього оподаль.

— Знаєш, — сказав він, — Нола була така незвичайна дівчина, лагідна, привітна завжди… Її в нас усі любили! І всім нам вона була як рідна дочка. То як же Гаррі міг оце… Я хочу сказати, навіть якщо він її не вбивав, то він таки написав цю книжку для неї! Нехай йому всячина, таж їй п’ятнадцять років було! Дитина геть! І так він її любив, що книжку написав? Я зі своєю жінкою п’ятдесят років прожив, і мені жодного разу не кортіло написати для неї книжку.

— Але ж ця книжка шедевр.

— Ця книжка — чортяче поріддя! Збочення! До речі, я повикидав усі примірники, що тут були. Люди приголомшені.

Я зітхнув, але промовчав. Не хотів сперечатися з ним. Тільки запитав:

— Ерні, можна мені надішлють посилку сюди, на адресу бібліотеки?

— Посилку? Авжеж. А чому?

— Я попросив служницю взяти в мене вдома одну важливу річ і надіслати мені через «Федекс». Та нехай краще її доправлять сюди: я нечасто буваю в Гусячій бухті, й там скринька напхана різним мотлохом, я туди навіть не заглядаю… Тут я принаймні буду певен, що воно дійде.