Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 53
Жоель Діккер
— Ні, начальнику. Нічогісінько, настільки я пам’ятаю.
Повернувшись до Гусячої бухти, я побачив саджанці гортензії за стрічкою загороди, що засихали догори корінням на краю ями. Подався до невеличкого прикалабка, що правив за гараж, і дістав звідтіля заступ. Потім проліз під стрічками, перекопав ділянку м’якої землі просто над океаном і посадив квіти.
— Гаррі?
Була шоста ранку. Він сидів на терасі Гусячої бухти з філіжанкою кави в руках. Обернувся.
— Маркусе? Ви геть спітніли… Тільки не кажіть, що вже побігали.
— Побігав. Вісім миль.
— Коли ж ви встали?
— Удосвіта. Пам’ятаєте, два роки тому, коли я допіру почав сюди їздити, ви будили мене на світанку? Тепер у мене звичка. Встаю вдосвіта, щоб увесь світ був мій. А ви що робите надворі?
— Дивлюся, Маркусе.
— І куди ви дивитеся?
— Бачите он той лужок просто над берегом, поміж соснами? Я давно вже хочу щось там утнути. Це єдина рівна ділянка в моєму маєтку, там можна закласти садочок. І влаштувати чудовий куточок — дві лави, залізний стіл, а довкола гортензії. Багато гортензій.
— Чому саме гортензії?
— Була колись одна людина, що дуже любила їх. Тож я хочу посадити гортензії, щоб завжди пам’ятати про неї.
— Ви кохали цю людину?
— Так.
— Ви такий засмучений, Гаррі.
— Не зважайте.
— Гаррі, чому ви ніколи не розповідаєте про своє кохання?
— Бо нема чого розповідати. Он ліпше погляньте, погляньте як слід! Або ні, краще заплющте очі! Еге ж, заплющте якомога щільніш, щоб світло геть не проникало. Бачите? Он доріжка, вимощена кахлями, від тераси до гортензій. І дві лавочки, з них видно й океан, і розкішні квіти. Що може бути краще, ніж дивитися на океан і гортензії? Там є навіть озерце, а посередині водограй у вигляді статуї. Якщо озерце буде чималеньке, я напущу пістрявих японських коропів.
— Рибу? Вони там і півгодини не протримаються, їх з’їдять чайки.
Він усміхнувся.
— Чайки тут мають право робити все, що їм закортить, Маркусе. Та ваша правда: коропів я в озеро не запускатиму. І підіть, заради бога, в гарячий душ, бо вмрете чи застудитеся, або ще щось доскочите, й ваші батьки подумають, наче я геть не дбаю про вас. А я піду та приготую сніданок. Маркусе…
— Що, Гаррі?
— Якби в мене був син…
— Я знаю, Гаррі. Знаю.
*
В четвер 19 червня 2008 року я зранку подався до мотелю «Морський берег». Знайти його було легко: проїхавши по шосе чотири милі на північ від Сайд-Крік-лейн, неможливо було не помітити величезного дерев’яного щита з написом:
Місце, де Гаррі чекав Нолу, й досі існувало; разів зі сто проїздив я повз нього, та ніколи не звертав уваги, — зрештою, яке діло було мені досі до того мотелю? То була дерев’яна будівля з червоним дахом, оточена трояндовими кущами; простісінько за нею розпочинався гай. Двері всіх номерів на першому поверсі виходили на паркувальний майданчик; до другого поверху провадили зовнішні східці.
