Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 52

— А де було авто?

— На шосе номер один, отам, попід гаєм. Ходімо покажу.

Тревіс знову провів мене від хати у гай, та вже в іншому напрямку: він упевнено простував поміж деревами, аж ми вийшли на шосе.

— «Шевроле» стояв отут. За тієї пори узбіччя не були такі розчищені, як оце зараз, і його затуляли кущі.

— А як зрозуміли, що він пішов саме сюди?

— Зі слідів крові — від хати аж до цього місця.

— І що сталося з «шевроле»?

— Здимів. Я вже казав, помічник шерифа їхав цим шляхом і помітив його. Організував погоню, перекрили всі шляхи, але він таки втік.

— І як пощастило вбивці вислизнути з того невода?

— Та я й сам хотів би це знати. Тридцять три роки не перестаю ставити собі це запитання. Знаєш, я щодня, сідаючи до поліційної чортопхайки, запитую себе, що було, якби ми наздогнали той клятий «шевроле». Може, дівча пощастило б урятувати…

— Гадаєш, вона була в авто?

— Зараз, коли її тіло знайшли за дві милі відціля, я певен цього.

— Переконаний, що за кермом був Гаррі?

Він стенув плечима.

— Скажу ось що: з огляду на останні події, я не бачу, хто б там іще міг бути.

Колишній шеф поліції Ґаррет Пратт, до якого я подався того ж таки дня, вочевидь поділяв думку свого тодішнього підлеглого про те, що Гаррі винен. Він зустрів мене на відкритій терасі, вбраний у штани для гольфу. Його дружина Емі принесла нам випити, а потім удала, ніби порається коло вазонів, щоб послухати нашу розмову; втім, вона й не приховувала цього, весь час устряючи в балачку.

— Я вас раніше бачив чи ні? — запитав Пратт.

— Це хлопчина, який написав оту книжку, — пояснила дружина.

— То ви отой хлопець, який написав книжку? — перепитав він.

— Еге ж. І не тільки.

— Я ж допіру тобі сказала, Ґаррете, — знов устряла Емі.

— Люба, не заважай нам, прошу тебе, люди приходять до мене, то й добре. То чим же, пане Ґольдмане, зобов’язаний щастям вас бачити?

— Правду кажучи, я намагаюся сам собі відповісти на декілька запитань у зв’язку з убивством Ноли Келлерґан. Я розмовляв із Тревісом Довном, і він сказав, що ви вже тоді підозрювали Гаррі Квеберта.

— Це так.

— І на яких підставах?

— Нас насторожили деякі факти. Особливо те, чим обернулася погоня: зрозуміло було, що вбивця з місцевого люду. Щоб так ото вислизнути, коли вся поліція штату на ногах, треба було добряче знати місцевість. Та ще й отой чорний «монте-карло». Як ви здогадуєтеся, ми склали список усіх власників тієї моделі в нашому районі: всі вони мали алібі, крім Квеберта.

— І все-таки ви не пішли цим слідом…

— Не пішли, бо, крім цієї історії з «шевроле», нам не було що йому закинути. Отож ми викреслили його з переліку підозрюваних… Але ми поквапилися. Про це свідчить тіло цієї сердешної дитини в його саду. Здуріти можна, я так йому симпатизував… Може, тому я й ставився до нього небезсторонньо. Він завжди був такий привабливий, привітний, усі йому вірили… Оце хочу запитати вас, пане Ґольдмане. Як я зрозумів, ви добре його знаєте: то чи не спадало вами на думку, тепер, коли відомо про це тіло в саду, що якісь його слова чи вчинки могли би викликати у вас підозру?