Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 50
Жоель Діккер
— Нема.
— То залиште собі.
— Дякую, письменнику.
— Я вже не письменник.
Я швидко второпав, що сержант Ґегаловуд був сварливий і впертий наче віслюк. Після моїх настирливих умовлянь він все ж таки розповів, що того дня, коли виявили тіло, був на постійному чергуванні й опинився коло ями чи не найперший.
— Там були людські останки й шкіряна торбинка. На торбинці, всередині, було викарбувано ім’я: «
— Як ви дізналися, що то рукопис Гаррі Квеберта?
— Тоді я цього не знав. Я показав йому на допиті, і він відразу впізнав. Потім я, звісно, порівняв текст. Він точнісінько збігається з тією його книжкою, «Початки зла», що вийшла сімдесят шостого, менше ніж за рік після трагедії. Цікавий збіг, еге ж?
— Те, що він написав книжку про Нолу, не доводить, що він її вбив. Він каже, що рукопис пропав і що Нола часом брала його з собою.
— Труп дівчинки знайшли в його саду. І там-таки рукопис його книжки. Доведіть мені, що він не винен, письменнику, то, може, я передумаю.
— Мені хотілося б поглянути на рукопис.
— Нізащо. Це речовий доказ.
— Але я теж веду розслідування, я ж казав.
— Ваше розслідування мені до спини, письменнику. Ви здобудете доступ до справи, щойно Квеберт постане перед Великим журі.
Я вирішив показати, що теж не дилетант і дещо знаю про справу.
— Я балакав із Тревісом Довном, теперішнім аврорівським начальником поліції. Судячи з усього, коли Нола зникла, вони натрапили на слід: чорний «шевроле монте-карло».
— Та знаю я, — махнув рукою Ґегаловуд. — І вгадайте, Шерлоку Голмсе, у кого був чорний «шевроле монте-карло»? У Гаррі Квеберта.
— Звідки ви знаєте про «шевроле»?
— Читав тодішній звіт.
Я трохи подумав і запитав:
— Зачекайте, сержанте… якщо ви такий розумний, то поясніть, нащо Гаррі звелів садити квіти саме там, де він начебто поховав Нолу?
— Гадав, садівники не копатимуть так глибоко…
— Це дурня, самі розумієте. Гаррі не вбивав Ноли Келлерґан.
— Чому так певні цього?
— Він кохав її.
— Усі вони так на суді кажуть: «Я палко кохав її, тому й убив». Коли кохають, то не вбивають.
Сказавши те, Ґегаловуд підвівся, показуючи, що балачці край.
— Вже йдете, сержанте? Таж наше розслідування допіру розпочалося.
— Наше? Ви хочете сказати: моє?
— Коли ми знову зустрінемося?
— Ніколи, письменнику. Ніколи.
І він пішов собі, навіть не попрощавшись.
Нехай клятий Ґегаловуд і не сприймав мене поважно, зате з Тревісом Довном все було по-іншому: трохи згодом я зайшов до нього в поліційний відділок Аврори і показав анонімний лист, що знайшов його напередодні ввечері.
— Я до тебе. Ось, знайшов це в Гусячій бухті, — сказав я, поклавши йому того папірця на стіл.
Він прочитав його.
— «
— Вчора ввечері. Пішов погуляти берегом, а як повернувся, цей лист стирчав із вхідних дверей.
— І ти, звісно, нічого не бачив?
— Нічогісінько.
— І вперше таке?
— Ага. Я ж тут лише два дні…
— Я зареєструю скаргу і заведу справу. Тобі треба бути обережним, Маркусе.