Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 33

Я спам’ятався, коли по радіо повідомили, що вже 22-а година. Десята вечора, а Нола досі не прийшла. Врешті-решт я заснув, упавши вбраний на ліжко. Коли розплющив очі, був уже ранок. Радіо знай балакало. І в новинах о сьомій ранку прозвучало повідомлення: «…загальна тривога в містечку Аврора. Вчора, о дев'ятнадцятій годині, зникла п'ятнадцятирічна школярка Нола Келлерґан. Поліція буде вдячна за будь-яку інформацію про її місцезнаходження. […] За останніми даними, Нола Келлерґан була вбрана у червону сукню […]». Я перелякано схопився на ноги. Викинув квіти і подався до Аврори, навіть не вмившись і не зачесавшись. Кімнату я оплатив наперед.

Ніколи доти не бачив я в Аврорі стільки поліції. Там були автівки з усенького округу. Перше шосе було перекрите, перевіряли весь транспорт, що заїжджав і виїжджав із містечка. Я побачив начальника поліції Ґаррета Пратта з помповою рушницею в руці.

— Начальнику, я оце щойно ввімкнув радіо… — сказав я йому.

— Кепські, кепські справи!.. — відказав він.

— Що сталося?

— Та хтозна: Нола Келлерґан пішла з дому і пропала. Вчора ввечері її бачили на Сайд-Крік-лейн, й відтоді про неї нема ніяких звісток. Скрізь облави, ліс обшукують.

По радіо весь час передавали її прикмети: «Біла дівчина, на зріст 5,2 фута, вага — сто фунтів, довге світле волосся, зелені очі, вбрана у червону сукню. На шиї золотий ланцюжок з написом „НОЛА“». Червона сукня, червона сукня, червона сукня, повторювало радіо. То була її улюблена сукня. Вона вбрала її для мене. Отак. Ось що робив я вночі 30 серпня 1975 року.

Ми з Ротом сиділи нерухомо.

— І ви мали втекти разом відтіля? — запитав я. — Того дня, коли вона пропала, ви мали втекти?

— Так.

— Тим-то ви і сказали, що то ваша вина, коли зателефонували мені? Ви призначили їй побачення, а вона зникла дорогою до вас…

Він сумно кинув.

— Гадаю, якби не те побачення, то вона, може, була б жива…

Коли ми вийшли з кімнати для побачень, Рот сказав, що ця історія з утечею — просто-таки катастрофа і, не дай боже, вона випливе. Якщо обвинувачення про це взнає, Гаррі клямка. Ми попрощалися на паркувальному майданчику, і вже в салоні автівки я розгорнув записник і прочитав те, що написав там Гаррі.

«Маркусе, в моєму кабінеті є порцелянова ваза. На дні лежить ключ. Це ключ від моєї шафки у роздягальні фітнес-клубу в Монберрі. Номер шафи 201. Спаліть усе. Мені загрожує небезпека».

Монберрі — то було містечко по сусідству з Авророю, розташоване за десять миль углиб штату. Заїхавши пополудні до Гусячої бухти і знайшовши ключ у вазі, я відразу ж подався до Монберрі. В тому містечку був лише один фітнес-клуб — у модерній споруді зі шкла на головній вулиці. В порожній роздягальні я знайшов шафку номер 201 і відімкнув її. Там був тренувальний костюм, протеїнові батончики, рукавички для гантелей і та скринька, що я кілька місяців тому знайшов у Гаррі в кабінеті. Все було на місці: світлини, вирізки з газет, Нолина записка. Знайшов я там і стос пожовклих аркушів, зібраних під одною палітуркою. Титульна сторінка була без назви. Я проглянув наступні: то був рукописний текст і вже з перших рядків я збагнув, що це рукопис «Початків зла». Кілька місяців тому я шукав його в кабінеті, а він лежить у шафі якогось фітнес-клубу. Я вмостився на лаві й заходився гарячково переглядати кожну сторінку: почерк був чудовий, письмо без огріхів. Якісь люди зайшли до роздягальні й почали перевдягатися, та я не звернув на них уваги, бо не міг відірватися від тексту. Гаррі написав такий шедевр, який кортіло написати і мені. Сидів у тому шинку за столом і написав оці геніальні рядки, ці фрази, що зворушили всю Америку, ретельно сховавши за ними свою історію кохання з Нолою Келлерґан.