Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 31

Адвокат розчаровано скривився.

— О, ні! Але так я і думав…

— Про що ви?

— Ґольдмане, ви голосуватимете за демократів?

— Авжеж, за них.

— Та вони такими податками обвішають багатіїв, як оце ви! Побачите. І потім пізно буде скиглити. Щоб керуватиму Америкою, треба мати яйця. А в слонів яйця більші, ніж у віслюків, така вже генетика.

— Дуже повчально, Роте. Хай там як, а демократи вже виграли президентські вибори. Схоже, ваша прекрасна війна досить непопулярна, щоб похитнути баланс.

Він усміхнувся, лукаво і водночас недовірливо.

— Ох, не кажіть мені, що повірили цьому! Жінка і мурин! Жінка і мурин, Ґольдмане! Ви ж розумний, хлопчина, поміркуйте серйозно: та хто в цій країні обере в президенти жінку або чорнопикого? Ось візьміть та й напишіть про це книжку. Фантастичний роман! Хто буде кандидатом наступного разу? Лесбійка-пуерториканка? Вождь тубільного племені?

Після звичних формальностей, я попросив, щоб Рот покинув мене віч-на-віч із Гаррі. Він сидів за пластиковим столом в арештантській робі, змарнілий. Коли я увійшов, він увесь аж засяяв. Підвівся мені назустріч, і ми обнялися, а потім посідали за столом один напроти одного. Помовчали трохи, і він сказав:

— Маркусе, мені страшно.

— Ми витягнемо вас відціля, Гаррі.

— У мене тут є телевізор. Я все бачу і чую, що про мене кажуть. Мені клямка. Кар’єрі моїй гаплик. Життя моє скінчилося. Це початок мого падіння: таке враження, що я лечу в прірву.

— Гаррі, ніколи не бійтеся впасти.

Він сумно всміхнувся.

— Дякую, що прийшли.

— Ми ж друзі. Я поселився у Гусячій бухті, годую чайок.

— Знаєте, якщо ви повернетеся до Нью-Йорка, я зрозумію вас.

— Нікуди я не повернуся. Рот чудернацький чолов’яга, але, здається, він знає, що робить: каже, вас виправдають. Я залишуся тут і допомагатиму вам. Зроблю все, щоб з’ясувати правду і змити з вас цю ганьбу.

— А що з вашим романом? Адже видавець чекає його наприкінці цього місяця?

Я понурився.

— Немає роману. Немає в мене ідей.

— Як це — немає ідей?

Я нічого не відповів і змінив тему розмови, діставши з кишені оту газетну сторінку, що видер у «Кларксі» кілька годин тому.

— Гаррі, — сказав я, — мені хочеться збагнути. Я хочу знати правду. Не можу забути про той ваш дзвінок кілька днів тому. Ви побивалися над тим, що вчинили з Нолою…

— То були емоції, Маркусе. Мене щойно затримала поліція, я мав право на один дзвінок, і єдиний, кому я міг сказати, були ви. Сказати не про те, що мене заарештували, а що вона загинула. Бо лише ви знали про неї, й мені треба було з кимсь поділитися горем… Усі ці роки я гадав собі, що вона жива. А з’ясувалося, вона вже давно мертва… Вона мертва, і я відчуваю провину, хоч як тут крути. Я винен, що не зумів її захистити… Але я не завдав їй ніякої шкоди, присягаюся, я не винен у тому, що мені закидають!

— Та вірю я вам… Що ви сказали поліції?

— Правду. Сказав, що не винен. З якого це дива звелів би я садити кущі в тому місці, га? Це ж якась маячня! Сказав також, що гадки не маю, як опинився там рукопис, та вони мусять знати, що написав я ту книжку для Ноли і про Нолу, до того ж перед самісіньким її зникненням. Сказав, що ми кохали одне одного. Що влітку того року в нас були стосунки, і на основі тих подій я написав роман. Він був у мене в двох примірниках: рукописний варіант і машинопис. Нолу завжди цікавило те, що я писав, вона допомагала навіть переписувати мої чернетки. Машинописна копія десь поділася саме перед тим, як Нола зникла… Я подумав, що вона взяла почитати, вона часом так робила. Читала мої тексти, а потім казала, сподобалося чи ні. Брала їх, не питаючи дозволу… Та цього разу я не міг запитати, чи то вона взяла мій рукопис, бо Нола зникла. І лишився в мене тільки рукописний примірник роману «Початки зла», і за кілька місяців він здобувся на величезний успіх.