Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 35

— Як можна ненавидіти дощ? Ніколи не бачила нічого кращого. Погляньте, погляньте!

Він звів голову, і краплі дощу впали на його лице. Він глянув на мільйони штрихів, що розітнули овид, і закружляв на місці. Вона теж закрутилася. Вони реготали, мокрі як хлющі, потім побігли до хати й поставали під дашком на терасі. Він дістав із кишені пачку цигарок, трохи підмочену дощем, і закурив.

— А мені можна одненьку? — запитала вона.

Він простягнув їй пачку, й вона взяла цигарку. Підкорила вона його, що й казати.

— Ви письменник? — запитала вона.

— Так.

— З Нью-Йорка?

— Так.

— Таке запитання: чому ви покинули Нью-Йорк і забилися у цю діру?

Він усміхнувся.

— Мені просто закортіло змінити обстановку.

— А мені так хочеться в Нью-Йорк! — сказала вона. — Я годинами ходила би містом, передивилась би всі вистави на Бродвеї. Уявляла б себе зіркою. Зіркою в Нью-Йорку…

— Вибачте, — урвав її Гаррі, — а ми знайомі?

Вона знову зайшлася своїм дзвінким сміхом.

— Ні. Але в нас усі знають, хто ви. Ви письменник. Ласкаво просимо до Аврори, пане письменнику. Я Нола. Нола Келлерґан.

— Гаррі Квеберт.

— Я знаю. Кажу ж, усі вас знають.

Він простягнув їй руку, та вона оперлася на його плече і, звівшись навшпиньки, цьомнула його в щоку.

— Піду вже. Ви ж не скажете, що я курила?

— Ні, що ви.

— Бувайте, пане письменнику. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

І вона щезла в потоках дощу.

Він був геть зворушений. Хто ця дівчина? Серце його калатало. Він стояв на терасі, аж поки смеркло. Не відчував ані дощу, ні пітьми. Скільки їй років, думав він собі. Знав, що вона замолода. Та вона полонила його. Запалила його серце.

До тями повернув мене Дуґласів дзвінок. Минуло вже дві години, настав вечір. У коминку лишився тільки попіл.

— Усі лише про тебе й балакають, — сказав Дуґлас. — Ніхто не розуміє, що ти робиш у Нью-Гемпширі… Всі кажуть, що це найбільша дурниця в твоєму житті.

— Усі знають, що ми з Гаррі друзі. Я не можу сидіти, склавши руки.

— Ох, Марку, це ж зовсім інше. Це вбивство, ця книжка… Гадаю, ти не усвідомлюєш, який це скандал. Барнаскі розлючений, він підозрює, що в тебе немає для нього нового роману. Він каже, що ти просто втік до того Нью-Гемпширу. І таки його правда… сьогодні 17 червня, Марку. За тринадцять днів спливає термін подачі рукопису. Ще тринадцять днів і тобі гаплик.

— Заради бога, вважаєш, я цього не знаю? І тому ти мені оце дзвониш? Щоб нагадати, в якій ситуації я опинився?

— Ні, я телефоную сказати, що маю ідею.

— Ідею? Кажи.

— Напиши книжку про справу Гаррі Квеберта.

— Що? Ні, про це й мови не може бути. Не розбудовуватиму я кар’єру на його лихові.

— Чому це на його лихові? Ти казав, що приїхав його захистити. Доведи, що він не винен, і напиши про це книжку. Уявляєш, який вона матиме успіх?

— І все це за десять днів?

— Я балакав про це з Барнаскі, щоб заспокоїти його…

— Що? Ти…

— Послухай, Марку, і не казись! Барнаскі вважає, що це унікальна нагода! Каже, що Маркус Ґольдман, який розповідає про Гаррі Квеберта, — це число з сімома нулями. Це може бути книжка року. Він готовий переписати угоду з тобою. Він пропонує все почати з нуля: нова угода, що скасовує попередню, аванс у півмільйона доларів. Розумієш, що це таке?